Назад

«Краще загалом не писати, ніж писати неправду всупереч своєму сумлінню»

Левко Лук’яненко народився 24 серпня 1928 року в селі Хрипівка Городнянського (нині Чернігівського) району в сім’ї Грицька й Наталки Лук’яненків. Уже з юності познайомився з трудомістким сільським життям. Лук’яненки були працьовитими, а господарські та ремісничі вміння ставали їм у пригоді на важкому життєвому шляху. Навіть у часи страшного голодомору родина змогла вижити завдяки батькові, що ховав картоплю в ямі за стежкою.

У 1944 році Левка Лук’яненка відправили на двотижневий військовий вишкіл до Городнянського райвійськкомату, а пізніше призвали до армії. Деякий час юнак служив у Житомирі та Києві, після цього в 1945 році його відправили служити до Австрії. Протягом цього часу Левко здобув технічну освіту у Мьодлінгу, де навчався у річній школі автомеханіків. Цей період також став часом, коли юнак відкрив для себе любов до класичної художньої літератури та інших мистецтв. Хоча у Левка Лук’яненка був непересічний літературний талант, а в Австрії він уже спробував свої сили у письменницькій справі, Левко Григорович вирішив, що краще залишити літературну діяльність, аніж писати неправду і неправильні речі, що суперечать його сумлінню.

Свою тугу за Батьківщиною Левко Лук’яненко згадує такими словами: «Чепурненька Австрія захоплювала мене високим рівнем цивілізації та високими врожаями сільськогосподарських культур, ягід та фруктів на поганих землях, але почував себе в ній чужим і тужив за Україною. Образ неньки з бігом років в Австрії ставав усе миліший і миліший, збагачувався картинами Шевченка, враженнями з Макарівського району на Київщині, де я провів раннє літо 1945 року на косовиці та вечорницях з чарівними голосами дівчат. Згадував крутий київський берег Дніпра, з якого любив дивитися у зеленкувато-туманну далечінь Лівобережжя, широку хрипівську ниву від рідного хутора до Чернігово-Стародубського шляху, що від повівів вітру переливався, як море, у високому житі. Як поле сріблом-золотом сяє, коли жито половіє!»

Додому Левко Лук’яненко повернувся в 1948 році. Повертаючись, він залишився вірним своїй творчій природі, відчував себе вільним письменником, друкував вірші.

У 1951–1953 рр. Левко Григорович вступив до комсомолу, а потім і до партії. Ходив у вечірню школу при Будинку офіцерів Нахічеванського гарнізону, де здобув середню освіту. У 1953 році Левко Лук’яненко вступив на юридичний факультет Московського університету імені Ломоносова. Тут він став активним учасником різних громадських заходів, готуючи шлях до успіху та високих позицій у майбутньому. Після першого курсу Левко Григорович одружився з Надією Бугаєвською.

У вересні 1958 року Левко Лук’яненко був призначений штатним пропагандистом райкому партії в Радехівський район Львівської області. Під час поїздок селами району Левко Григорович став свідком жорстокості колективізації – людей примушували вступати в колгоспи та знищували цілі хутори. Заради змін у суспільстві Левко Лук’яненко зі Степаном Віруном і Василем Луцьківим заснував підпільну Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). Спілка виступала за конституційне відокремлення України від СРСР, за що в подальшому його й заарештували.

У травні 1961 року Львівський обласний суд засудив Левка Лук’яненка до розстрілу. Звинуватили Левка Григоровича в тому, що він «з 1957 р. виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму». Осуд і призначений смертний вирок Левко Григорович витримав з гідністю. 72 дні він провів у камері смертників, пізніше вирок замінили на 15 років ув’язнення в таборах суворого режиму. Покарання відбував у Мордовській АРСР, з 1967 року три роки у Володимирському централі, потім знов у Мордовії.

Після звільнення в 1976 році Левко Лук’яненко оселився в Чернігові в будинку по вулиці Рокоссовського, 41-Б. Зазначений період життя Левка Григоровича характеризувався неспокоєм і постійним стеженням міліції. Обмеження свободи руху, заборона відвідувати громадські місця та виїжджати за межі Чернігова створили атмосферу забуття й відчуження. Від нього вимагали знайти роботу і влитися в радянське життя. Однак через свої переконання Левко Лук’яненко зазнавав відмов у працевлаштуванні й був певен, що причиною цьому стали дії кадебістів, які стежили за кожним його словом і рухом та, ймовірно, прослуховували квартиру Левка Григоровича. Таким чином Левко Лук’яненко опинився у Чернігівській обласній дитячій лікарні на вулиці Пирогова, де працював електриком, отримуючи 67 карбованців і 60 копійок на місяць.

У серпні 1976 року до квартири Левка Лук’яненка прийшли Микола Руденко та Олесь Бердник. Їхня зустріч здавалася простою зустріччю давніх друзів, але насправді цей день став початком чогось великого – створення першого правозахисного руху в радянській Україні. Микола Руденко розповів Лук’яненкові про групу сприяння виконанню Гельсінських угод у Москві. Ці угоди були важливим кроком у забезпеченні прав та свобод людей у Європі й СРСР. Руденко запропонував створити таку ж групу в Україні, щоб фіксувати порушення прав українців та розповідати про це світові, виносячи ці проблеми за межі СРСР.

Левко Лук’яненко з ентузіазмом долучився до цього руху. Його активна участь у групі й небайдужість до прав та свобод людей привернули увагу органів режиму. За незалежність думок і бажання протистояти тоталітаризму Лук’яненка знову заарештували й відправили на 5 років у заслання, приписавши йому діяльність особливо небезпечного рецидивіста. Проте і це не зупинило учасників групи. Вони продовжували боротьбу за права людини, викладаючи свої думки на папері та поширюючи їх таємними каналами.

Левко Лук’яненко не зламався перед репресіями й засланнями, а навпаки, зміцнив свою віру в боротьбі за незалежність України. Після виходу на свободу в 1988 році він продовжив боротьбу за національну незалежність. Левко Лук’яненко став народним депутатом та співавтором Акта проголошення незалежності України, відстоював незалежність України і в період підготовки до майбутнього референдуму.

Після ухвалення 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України Левко Лук’яненко продовжив громадську та політичну діяльність: став засновником Української республіканської партії. З 1992 року він – Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді.

У 2011 році відбувся візит Левка Григоровича до Чернігова у межах активізації діяльності Української республіканської партії, зокрема її чернігівського осередку. Левко Лук’яненко відповів на запитання слухачів Зимової школи журналістики, що діє при Чернігівському товаристві «Просвіта» імені Тараса Шевченка.

Левко Лук’яненко помер 7 липня 2018 року, не доживши півтора місяця до свого 90-річчя. 9 липня 2018 року з Героєм України попрощалися в селі Хотів, де він мешкав останні роки життя. Похований на Байковому кладовищі.

Після повномасштабного вторгнення рашистів і подальшого звільнення Чернігівської області від окупації 28 липня 2022 року, в День Української Державності, на позачерговій сесії депутати Чернігівської міської ради перейменували вулицю Рокоссовського на проспект Героя України Левка Лук’яненка. Рішення символічне…

 

 

Назад