Назад

«Він сказав у літературі притаманне йому, хоч, може, і не вельми голосне слово…»

Петро Дідович народився 23 жовтня 1935 року в сім’ї сільських трударів у селі Голубичі Ріпкинського (нині Чернігівського) району. Батько з перших днів Другої світової війни пішов на фронт і загинув. Мати сама виховувала трьох дітей. На плечі Петра як старшого лягла відповідальність помічника матері. Усі життєві турботи він спізнав іще в дитинстві. Старанно навчався у початковій школі в Голубичах. Петро Миколайович згадував, що на весь клас було два «Букварі» – за одним учились усі разом, а другий Оксана Семенівна, перша вчителька, розшила і роздала по аркушику дітям, які, прочитавши, обмінювалися між собою. Не було ні зошитів, ні ручок, ні чорнила – писали на газетах, картоні, чорнило робили з бузини і хто з чого придумав. Ішов 1943 рік… Пізніше Петро Дідович продовжив навчання у Церковищанській (нині село Новоукраїнське Чернігівського району) середній школі.

У 1954–1957 рр. Петро Миколайович служив в армії. Після завершення служби вступив на історико-філософський факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка (1958–1963), де познайомився і здружився з однокурсником Валерієм Шевчуком. Ця дружба підштовхнула Петра Дідовича до серйозної літературної діяльності.

Із закінченням навчання Петро Миколайович отримав призначення до Львова, де протягом 1963–1966 рр. був науковим співробітником Центрального державного історичного архіву. У 1966 році переїхав до Чернігова. Тут з 1967 до 1995 року працював у Чернігівській обласній державній телерадіокомпанії: кореспондентом, редактором, старшим редактором, головним редактором, генеральним директором. У 1996–2001 рр. – заступником генерального директора. У 2001 році вийшов на пенсію.

Літературою Петро Дідович захоплювався ще з дитинства. А писати почав у студентські роки. Дебютував у 1965 році оповіданням «937-й» у журналі «Зміна». Автор збірок оповідань «Межі пам’яті» (1968), «Проміжний вузол» (1986); повістей «Полювання по першому снігу…» (опублікована у журналі «Київ» 1984 року), «Буття зелене» (2002), «Пригоди кота Мурзабея» (2005); автобіографічного роману-есе «Жар і попіл» (опублікований у журналі «Дзвін» 2005 року).

У 1987 році Петро Дідович став членом Національної спілки письменників України, також він був членом Національної спілки журналістів України.

Твори прозаїка відзначаються гостротою сюжету, напруженістю діалогів, ліризмом, психологізмом і правдивістю. Водночас письменник уникав різких сюжетних змін, писав навмисно буденно. Об’єкт художницького дослідження письменника – звичайні люди, в яких він помічає незвичайне, вражаюче, світле та обнадійливе.

За повість «Буття зелене» у 2003 році письменник удостоєний обласної літературної премії імені Михайла Коцюбинського. Творчості Петра Дідовича дали високу оцінку Михайло Горинь, Станіслав Реп’ях, а також давній друг Валерій Шевчук. «Він сказав у літературі притаманне йому, хоч, може, і не вельми голосне слово, але самодостатнє, а в окремих своїх творах піднімався до рівня високої літератури, хоча його творчість не була належно оцінена критиками».

Помер письменник 26 вересня 2010 року в Чернігові, а 19 листопада того ж року в Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику Михайла Коцюбинського відбувся вечір пам’яті Петра Дідовича.

Після смерті письменника побачили світ кілька його книг із серії «Кросна долі».

Назад