Назад

Берегиня родинного затишку – Віра Коцюбинська

Кожен чоловік, думаючи про одруження, мріє бачити в дружині не лише домогосподарку, а й вірного друга, порадницю, однодумицю, спільницю у справах і всіх починаннях.
Саме такою дружиною для Михайла Михайловича Коцюбинського стала Віра Устимівна Дейша. У листі до неї, ще до нареченої, писав Коцюбинський: «Побажаю я нам долі тихої, погожої та роботящої, обопільного зрозуміння, поважання та пошанування, єдиної стежки й мети». Цією єдиною стежкою на ниві розвитку української культури і йшли вони пліч-о-пліч понад 17 років подружнього життя, відтоді, як 24 січня 1896 року взяли шлюб в одній з вінницьких церков.

Віра Дейша народилась 22 вересня 1863 року в м. Ржеві, колишньої Тверської губернії. Після смерті чоловіка у 1866 році  Юлія Степанівна Дейша з дітьми переїхала до Чернігова і оселилась у цьому древньому місті. Віра закінчила Чернігівську гімназію і деякий час працювала в жіночому духовному училищі, де викладала французьку мову, математику та каліграфію.

А потім було навчання в Петербурзі на вищих Бестужевських курсах на природничому факультеті, активне громадське життя, цікаве спілкування, яке посіяло в душі цієї дівчини бажання весь час бути у вирі подій, вносити свою частку в їх розвиток, прислужитися рідній культурі. З цим вона повертається до Чернігова і стає активною учасницею громадських організацій. Віра – член правління громадської бібліотеки, член української «Громади» та інших молодіжних гуртків.

У грудні 1894 року  Михайло Коцюбинський приїздить у Чернігів на запрошення В.Т.Андрієвського та Б.Грінченка і знайомиться  з Вірою Дейшею. І обоє з перших щирих слів, з першої хвилини розмови зрозуміли, що вони одне одному рідні, близькі. Віра стає нареченою, а згодом дружиною письменника. Що це дійсно були споріднені душі, свідчать слова Михайла Михайловича: «Я так звик до тебе, ні, це слабий вираз, краще – так поріднився з тобою, що ти мені потрібна як повітря, як вода».
Віра Устимівна взяла на свої плечі весь побут родини, створювала всі умови, аби чоловік міг спокійно працювати, а також мав можливість їздити на відпочинок, на лікування за кордон, тому що розуміла величезне значення його творчої праці для української культури. В домі завжди було затишно, вечори проводились за читанням або роялем. Сама господиня чудово грала, навчила музики і дочок. А коли в родині гостював М.В.Лисенко, то подарував Вірі Устимівні ноти, які і нині зберігаються у музеї М.Коцюбинського.

Не полишала дружина М.Коцюбинського і громадських справ. Вона разом з чоловіком брала участь у роботі громадської бібліотеки, музично-драматичного товариства, комісії з народної освіти, допомагала організовувати «Просвіту» і активно працює в ній. Її підпис на всіх зверненнях, вимогах, листах, які надсилалися з Чернігова в різні урядові інстанції. Віра Устимівна організовує літературно-музичні вечори для дітей, концерти і лекції від «Просвіти». А ще їй першій завжди читав свої твори Михайло Михайлович. В одному з листів з далекого о. Капрі він пише: «Досадно, що не можу тобі читати того, що написав, ти єдиний мій критик, якому я вірю і на смак якого покладаюсь».

І після смерті чоловіка Віра Устимівна не припиняє громадської роботи. Перша українська школа ім. Б.Грінченка була створена завдяки її старанням. Вся спадщина Михайла Михайловича збереглася теж турботами Віри Устимівни, бо вона передала її на збереження в музей В.Тарновського з умовою, щоб нічого і ніколи не вивозилось за межі Чернігова.
На жаль, ця мужня і прекрасна жінка дуже рано пішла з життя. Повертаючись з евакуації у 1921 році вона захворіла на тиф, і вже вдома в рідних стінах померла.

Похована поруч з Михайлом Михайловичем на Болдиній горі.

 

 

 

відкриття В Чернігові

Учительського інституту

З початком Першої світової війни із західних регіонів країни до Чернігова переїжджали державні установи, гімназії та інші навчальні заклади, окремі сім’ї. Усіх необхідно було достойно розмістити. У цей складний час губернське земство розпочинає клопотання про створення у місті учительського інституту. Дозвіл було надано розпорядженням Міністерства народної освіти від 16 травня 1916 року за № 3072. Так розпочався процес відкриття в Чернігові середнього навчального закладу, до якого зараховуватимуть лише чоловіків.

За місяць, 19 червня 1916 року, Цивільне відомство видало наказ за № 60 про призначення на службу директором Чернігівського учительського інституту О. П. Фльорова, а штатними викладачами російської мови та історії – С. І. Воробйова і П. К. Федоренка. Четверо викладачів – математики, природознавства, чистописання й закону Божого – працювали поза штатом. Новозаснований навчальний заклад не мав свого приміщення, а орендував шість кімнат у приватної особи. Тут розмістилися квартира директора, канцелярія, інститутське майно. Заняття відбувалися в орендованій кімнаті торговельної школи. На перший курс було зараховано двадцятьох двох студентів, які закінчили вищі початкові училища, учительські семінарії, чотирикласні міські школи, педкурси. Деякі з них уже працювали вчителями.

Матеріальне становище навчального закладу бажало кращого. О. П. Фльоров неодноразово звертався до Чернігівської губернської земської управи з проханням надати студентам грошову допомогу.

Заняття в інституті розпочалися 22 вересня 1916 року. До цього часу помітно покращилася його матеріальна база, з’явилося власне приміщення, удвічі збільшився книжковий фонд бібліотеки. У 1917 році в інституті було запроваджено викладання української мови й літератури, історії та географії України. Навесні 1918 року Чернігів захопили німці. У приміщенні інституту вони розмістили свою комендатуру. Заняття проводились у будинку духовної семінарії, а потім в одній зі шкіл міста.

Восени 1920 р. навчальний заклад трансформований у Чернігівський інститут народної освіти. Ректором обраний С. І. Воробйов. У 30-ті роки навчальний заклад був неодноразово реорганізований – в Інститут соціального виховання, педагогічний (1933), учительський (1935), об’єднаний учительський та педагогічний інститут (1939). У 1944 році відновив свою роботу як учительський, а за десять років отримав статус педагогічного. У 1961 році інституту присвоєно ім’я Т. Г. Шевченка. Відповідно до постанови Кабміну України від 13 березня 1998 року заклад став Чернігівським державним педагогічним університетом, з 8 січня 2010 р. – Чернігівським національним педагогічним університетом імені Т. Г. Шевченка. Відповідний указ підписав Президент України В. А. Ющенко. 4 жовтня 2017 року указом Президента України Петра Порошенка вишу присвоєно нову назву – Національний університет «Чернігівський колегіум» імені Т. Г.Шевченка.

У складі університету – Навчально-науковий інститут історії та соціогуманітарних дисциплін імені О. М. Лазаревського, Навчально-науковий інститут психології та соціальної роботи і п’ять факультетів: природничо-математичний; технологічний; фізичного виховання; дошкільної, початкової освіти і мистецтв; філологічний. Підготовка педагогічних працівників освітньо-кваліфікаційного рівня «Магістр» здійснюється на всіх факультетах університету. З 1992 року функціонує аспірантура з 12 спеціальностей, а з 1999 року – докторантура.

 

 

Доктор медицини і громадський діяч Альфред Розенель

 

Альфред Розенель (1852–1920) – знаний чернігівський земський лікар, громадський діяч. Народився він 22 вересня 1852 року на Волині в сім’ї чиновника, колезького радника Германа Розенеля римо-католицького віросповідання. Вищу освіту здобув на медичному факультеті Університету Святого Володимира у Києві, де 30 квітня 1876 року був «удостоен степени лекаря».

Службову кар’єру Альфред Розенель розпочав під час російсько-турецької війни 1877–1878 рр., обійнявши 12 січня 1878 року посаду лікаря в «Киевском местном управлении Общества попечения о раненых и больных воинах в тылу действующей в Турции армии». За цю діяльність 31 жовтня 1879 року його нагородили знаком «Красного Креста». Незабаром, 25 вересня 1878 року, Альфред Розенель був відряджений до Бессарабської губернії, де його зарахували до складу місцевого губернського правління й відрядили виконувати обов’язки міського лікаря в місто Рені. Проте вже 25 січня 1879 року Альфред Розенель був переведений на посаду Бендерського повітового лікаря.

У Бендерах він також довго не затримався, оскільки за розпорядженням одеського генерал-губернатора 18 травня 1879 року був звільнений з посади за причетність до діяльності молодіжної антиурядової організації й незабаром засланий до Архангельської губернії під гласний нагляд поліції. Після звільнення із заслання Альфред Германович отримав дозвіл Міністерства внутрішніх справ і з 24 березня 1881 року до 15 вересня 1884 року працював земським лікарем у Ніжинському повіті, завідував Монастирищенською лікарською дільницею.

З 15 вересня 1884 року до 1 січня 1888 року Альфред Розенель перебував у відставці. Тим не менше, він зміг незабаром продовжити фахове удосконалення у Військово-Медичній Академії. Наказом по Міністерству внутрішніх справ від 1 лютого 1888 року Альфред Розенель був призначений позаштатним молодшим медичним чиновником Медичного департаменту з 1 січня того ж року і відряджений «для научного усовершенствования в Военно-Медицинскую Академию на 5 месяцев с производством содержания из годового оклада 500 р.».

Поряд із науковою роботою з 14 січня 1889 року і до 1 травня 1890 року Альфред Розенель працював за сумісництвом лікарем-асистентом Петербурзької дитячої лікарні.

Завдяки клопотанню голови Чернігівської губернської земської управи Василя Хижнякова Альфред Германович отримав дозвіл Міністерства внутрішніх справ і перебрався до Чернігова. Тут 29 листопада 1890 року він улаштувався «за вільним наймом» ординатором психіатричного відділення Чернігівської губернської земської лікарні. Усі звіти відділення, починаючи з 1890 року, були написані ним. У 1891–1893 рр. Альфред Розенель також виконував обов’язки губернського земського лікаря, про що звітував у земській періодиці. У зв’язку з появою на початку літа 1892 року випадків захворювання на холеру Альфредом Розенелем було підготовлене спеціальне «Наставление о мерах первоначальной помощи и предохранении от холеры».

Одночасно Альфред Германович продовжував наукові студії з психіатрії, які завершилися 14 травня 1894 року захистом дисертації у Військово-Медичній Академії та здобуттям наукового ступеня доктора медицини.

Альфред Розенель був одружений з дочкою відставного статського радника Сусанною Дуровою, виховував синів Дмитра, Лева, Костянтина й дочку Єлизавету. Родового чи придбаного маєтку не мав, проте був власником двох житлових будинків у Чернігові, власний будинок у місті мала і дружина.

Альфред Розенель став штатним лікарем Чернігівської губернської земської лікарні, одержавши права державної служби, лише в 1894 році – «врачебным отделением Черниговского губернского правления» він був призначений «штатным ординатором Черниговских богоугодных заведений с 7 января 1894 года».

Доктор Альфред Розенель вніс великий вклад у боротьбу з хворобами домашніх тварин, попередженням поширення холери, приділяв значну увагу профілактичному щепленню дітей від епідемічних хвороб та боротьбі з алкоголізмом, який завдає великої шкоди психічному здоров’ю людини.

За плідну роботу з попередження і ліквідації епідемій небезпечних хвороб у Чернігівській губернії Альфред Розенель був нагороджений орденами Святого Станіслава 2-го та 3-го ступенів і Святої Анни 3-го ступеня.

Одночасно Альфред Германович передавав свої знання учням Чернігівської земської фельдшерської школи, в якій працював за сумісництвом, викладаючи природничі й медичні курси. Зокрема, в 1904–1905 навчальному році він викладав курси анатомії, фізіології та догляду за хворими, у 1913–1914 – анатомію та нервові хвороби, в наступні два навчальні роки – анатомію та фізіологію.

Доктор Альфред Розенель брав активну участь у громадському житті Чернігова. Альфреда Германовича неодноразово обирали гласним Чернігівської міської думи, де він плідно працював.

Під час Першої світової війни та революційних років Альфред Розенель залишався в Чернігові і працював у губернській земській лікарні та фельдшерській школі. До того ж він іще мав приватну психіатричну лікарню на 15 ліжок.

Помер Альфред Розенель 6 листопада 1920 року, захворівши на тиф. На прощання з Лікарем прийшло багато його колег, студентів, вдячних чернігівців, яким Альфред Германович повернув здоров’я.

 

Назад