Талановитий ніжинець

 

  2 вересня 1950 року в селі Калюжинці Срібнянського району Чернігівської області народився Анатолій Шкуліпа, поет та журналіст.

Закінчив філологічний факультет Ніжинського державного педагогічного університету імені М. Гоголя у 1976 році. Працював у Ніжинській міськрайонній газеті, відновив і очолив літературне об'єднання при ній. Твори поета постійно з'являлися в газетах, часописах, альманахах. Його запрошували на численні наради і фестивалі творчої молоді.

1983 року у видавництві "Радянський письменник" побачила світ перша поетична збірка Анатолія "Звернення до радості", яка засвідчила появу обдарованого автора.

Його наступні книги «Право на взаємність», «Зірки над хрестами», «Релігія кохання» були тепло сприйняті читачами.

А 2004-го видавництво "Український письменник" видрукувало роман  А. Шкуліпи "Будемо живі".

Окрім названих, Анатолій Григорович має ще багато поетичних, прозових та драматичних творів і продовжує працювати.

У 2005 році за книгу “Релігія кохання” удостоєний звання лауреата премії ім. М.Коцюбинського.

Повідомляє «Чернігівський відривний історико-археологічний календар на 1906 рік» (Чернігів, 1905): 1025 року відбулася знаменита Лиственська битва – найбільша баталія тих часів.

Бій відбувся поміж військами, очолюваними братами Ярославом Мудрим і Мстиславом Володимировичем, який вважається першим літописним чернігівським князем. Історики й досі не мають спільної думки, де саме розташовувався літописний Листвен, оскільки в Чернігівській області є два населені пункти за такою назвою. Однак сучасні дослідники вважають, що подія відбулася в 1024 році поблизу Малого Листвена (нині – село Ріпкинської територіальної громади Чернігівського району).

Спочатку Мстислав кинув у бій чернігівців-сіверян, а коли варяги, що воювали на боці київського князя, втомилися й зазнали втрат, увів у бій приведену з Тмутаракані дружину, яка й вирішила результат битви. «Повість временних літ» описує цю подію наступним чином: «І була ніч, була темінь, і грім, і блискавка, і дощ. І сказав Мстислав дружині своїй: «Вдаримо на них». І пішли Мстислав і Ярослав супроти, і зіткнулися чільні варяги з сіверою, і труждалися варяги, рубаючи сівер. А після цього вдарив Мстислав з дружиною своєю, і почав рубати варягів. І була січа люта. І коли спалахували блискавки – виблискувала зброя, і була велика гроза, і січа сильна і страшна».

У результаті зіткнення Ярослав зазнав поразки й утік до Новгорода. У 1026 році брати уклали мир та поділили Русь по Дніпру: Ярославу дісталося Правобережжя з Києвом, а Мстиславу – Лівобережжя з центром у Чернігові.

 

Володимир Грипич: «Театр має бути емоційним»

 

100 років тому, 2 вересня 1923 року, в селищі Опішня Полтавської області народився український театральний режисер, майбутній художній керівник Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка Володимир Грипич. Його батьки вже через місяць переїхали до Харкова, де й були оформлені документи новонародженого. Тож за паспортом Володимир Григорович був харків’янином.

Уже в дитинстві Володимир полюбляв відвідувати кіно, цирк і театр, де й витрачав усі зекономлені кошти. Неабияку радість йому приносили шкільні гуртки. Перепробувавши майже всі, хлопець віддав перевагу шкільному театрові, який і привів його до драмгуртка міського Палацу піонерів. Там регулярно проводилися творчі зустрічі з провідними харківськими артистами, культурні походи в театр, обговорення спектаклів у присутності режисерів та акторів. Це все неабияк збагачувало і розвивало творчі смаки маленького Володьки.

У 1944 році Володимир Грипич вступив до Харківського театрального інституту, де був оточений видатними артистами. Там він 1949 року закінчив акторський (клас О. Сердюка) та режисерський (клас М. Крушельницького) факультети.

Після закінчення навчання Володимир Григорович розпочав творчу діяльність у Волинському обласному театрі імені Т. Г. Шевченка (м. Луцьк), де працював упродовж 1949–1957 років.

Протягом подальшого життя Володимир Грипич обіймав посаду головного режисера у провідних театрах України: Тернопільському ім. Т. Г. Шевченка (1958–1962), Одеському ім. Жовтневої революції (1962–1963), Львівському ім. М. К. Заньковецької (1963–1964), Рівненському ім. М. Островського (1964–1965), Донецькому ім. Артема (1966–1969), Чернівецькому ім. О. Кобилянської (1970–1974), Запорізькому ім. М. Щорса (1975–1983), українських драматичних та музично-драматичних театрах.

Після смерті дружини, Лідії Леонтіївни, у 1983 році Володимир Грипич переїхав до Чернігова, про який згадував з неабиякою теплотою в інтерв’ю: «…це місто, яке я полюбив усім серцем». Тут у 1984–2003 роках він працював художнім керівником Чернігівського українського музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка. Інсценізував і поставив близько тридцяти вистав, таких як «Іваном звуть його» за кіноповістю О. Довженка «Повість полум’яних літ», «Княжна Чорна» за романом Д. Міщенка «Сіверяни», «Любов – книга золота» О. Толстого, «Пам’ятай» чеського драматурга Р. Йона, «Операція «Багатожонець» А. Делендика, «Не судилося» та «Майська ніч» М. Старицького, «Святий і грішний» М. Варфоломієва, «Майстри часу» І. Кочерги, «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» за п’єсою І. Карпенка-Карого та інші. Значною подією в культурному житті Чернігівщини стала його постановка історичної драми «Чернігівка» за однойменною повістю-бувальщиною М. Костомарова.

У своїх роботах Володимир Григорович поєднував естетику реалістичного та умовного театру. Багатьом його виставам притаманні героїко-реалістичний пафос, виражений національний колорит, фольклорно-поетична образність. В одному інтерв’ю на запитання про його принципи в роботі над виставами режисер відповів: «…театр повинен бути емоційним. Я не мислю собі іншого театру. Якщо театр не впливає на емоції людини, а через них на її розум, – він непотрібний».

За високі творчі досягнення і значний внесок у розвиток українського національного театрального мистецтва Володимир Грипич був відзначений державними нагородами. У 1960 році він отримав почесне звання «Заслужений артист України», у 1972 році – «Народний артист України», у 1979 році – «Народний артист СРСР».

Володимир Грипич – лауреат Державної премії імені О. Д. Попова (1980), обласної премії імені М. М. Коцюбинського (1993), премії Національної спілки театральних діячів України «Наш родовід» (1996), державної премії імені І. П. Котляревського (1998). А в 1999 році його було нагороджено відзнакою Президента України – орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

Помер відомий український театральний режисер Володимир Грипич 5 вересня 2005 року в Чернігові. Похований на місцевому кладовищі «Яцево».