5 серпня
Назад
Немає кращого краю од України…
5 серпня 1866 року на хуторі Оріхівщина, що поблизу Лубен на Полтавщині в родині землевласника народився Володимир Леонтович, український письменник, видавець, меценат, громадський і політичний діяч. «Рід Леонтовичів був з православних шляхтичів українського походження, за часів Речі Посполитої і після поділення України залишався деякий час на Правобережжі. Трохи згодом дехто з Леонтовичів переїхали на лівий берег на Гетьманщині і тут багато з їх в різні часи займали більші і менші старшинські уряди, дехто навіть і генеральні. Але через те, що вони здебільшого не мирили з московськими представниками на Україні, а один з їх був свояком Мазепи, сливе ніхто з їх тоді дуже не забагатів», - писав пізніше В.Леонтович в одному зі своїх біографічних творів.
Дитячі роки минали на хуторі, серед розкішної природи і книг з батькової бібліотеки. З одинадцяти років навчався в Лубенській гімназії, яку проте не скінчив через конфлікт з педагогами. Закінчував гімназійний курс у Прилуках.
З 1884 року – студент юридичного факультету Московського університету. «Москва не зробила на мене обрусительного впливу, навпаки, там вперше засумував я за рідним краєм, відчувши різницю в звичаях та у вдачі людності, і там вперше у мене збудилась національна свідомість, яка згодом ще дужче зміцніла під впливом В.Ф.Симиренка, з яким я ближче познайомився по скінченні університету».
Закінчивши навчання, В.Леонтович оселяється в батьківському маєтку і бере на себе управління господарством, наїжджаючи до Києва лише у справах. А таких справ не бракувало, оскільки він всім серцем і власними коштами підтримував українську культуру, вболівав за рідну землю. Належав до київської «Старої громади», «Просвіти», був одним із засновників і головою Товариства підмоги українській літературі, науці та штуці, співзасновником і видавцем першої української щоденної газети «Громадська думка» (потім «Рада»), щомісячника «Нова громада». В.Леонтович був забезпеченою людиною і міг би жити без клопотів. Але така вже в нього була натура, що жити для себе він не міг. Є.Чикаленко у спогадах писав: «Насправді невеликий прибуток Володимир Миколайович витрачав не лише на потреби власної родини, бо був не тільки, а, можна сказати, й не стільки поміщиком, скільки меценатом».
Брав активну участь в роботі Полтавського губернського земства. У селі збудував двокласну школу, утримував учителя, дбав про створення бібліотек для простого люду, розповсюджував українські книги, обстоював права українців учитися рідною мовою.
Теплі, дружні стосунки пов’язували В.Леонтовича і М.Коцюбинського. Вони були добре знайомі, Леонтович опікувався здоров’ям письменника, переймався його турботами і клопотами, допомагав матеріально у скрутні хвилини. Коли Михайлу Михайловичу потрібні були гроші, щоб визволити молодшу сестру Ольгу від суду, він заставив свій будинок В.Симиренку, а закладну було оформлено на В.Леонтовича, причому той постійно писав у листах, щоб Коцюбинський не переймався цим боргом. Також Леонтович піклувався про те, щоб підшукати посаду для Коцюбинського на півдні, розуміючи, що холодні зими шкодять слабкому здоров’ю письменника. У травні 1911 року Товариство підмоги літературі, науці і штуці, знову ж таки з подачі Леонтовича, призначило М.Коцюбинському пожиттєву стипендію у розмірі 2000 карбованців на рік, щоб він зміг полишити державну службу і повністю віддатися літературній справі.
Коли М.Коцюбинський лікувався у київській клініці, Леонтович ледь не щодня навідував його, приносив фрукти, квіти, книги, розраджував і підбадьорював у сумні хвилини.
Сумна звістка про смерть письменника застала В.Леонтовича у Києві. Він разом з іншими представниками українських громад приїхав до Чернігова, щоб востаннє віддати шану своєму товаришу. А в травневому випуску «Літературно-наукового вісника» за 1913 рік було вміщено критичний нарис В.Леонтовича «Естетизм Коцюбинського». Вже перебуваючи в еміграції, Володимир Миколайович написав спогади про М.Коцюбинського, а також виступав на вечорі пам’яті письменника, який проводила українська громада у червні 1933 року у Празі.
Маючи багато господарських і громадських клопотів, Володимир Миколайович знаходив час і для літературної праці. На сторінках тодішніх часописів часто можна було зустріти його твори, які він підписував псевдонімом В.Левенко. Його перу належать: «Пани і люде », «Старе й нове», «Абдул-Газіз», «Хроніка родини Гречок», «Ворохобня», «Дитячі та юнацькі роки Володі Ганкевича» та інші. На жаль, ці твори багато років не були доступні читачу. Але у 2005 році вийшов чотиритомник творів В.Леонтовича, виданий коштом його онуків і правнуків, а, отже, з’явилась можливість їх почитати.
Лютневу революцію 1917 року В.Леонтович щиро вітав, сподіваючись на здійснення мрій про волю України. Був членом Центральної Ради, міністром земельних справ при гетьмані Скоропадському. З приходом більшовиків до Києва з родиною вирушив на еміграцію. Останні роки жив у Празі, де й помер 10 грудня 1933 року.
Любов до України проніс Леонтович через усе життя. У його «Споминах утікача» читаємо: «Ми, сільські люде, приростаємо до землі, до рідного краю серцем. Немає для мене на землі кращого куточка, як мій хутір, немає кращого краю од України».
Добрий день! Ми з України!
Good day! We are from Ukraine!
5 серпня у всьому світі вшановується пам’ять жертв «Великого терору» 1937-1938 років. В цей день в 1937 році вступила в дію постанова ЦК Політбюро СРСР «Про антирадянські елементи», яка поклала початок «сталінським чисткам». В Україні, за даними Інституту Національної пам’яті, за ці два роки майже 200 тисяч осіб було засуджено сталінським режимом, з них третину було розстріляно, а інших – репресовано до таборів, чи ув’язнено. Наслідками комуністичного терору в Україні стало знищення політичної, мистецької та наукової еліти в Україні та руйнування традиційних ціннісних орієнтацій.
Зараз, вісімдесят років по тому, історія повторюється. росія продовжує політику більшовизму та сталінізму, знищуючи й ув’язнюючи українців та українську інтелігенцію. Але ми не зламаємося та не здамося й цього разу.
Світла пам’ять жертвам «Великого терору». Шануємо. Пам’ятаємо.
У публікації використаний твір Володимира Ємця “Старший брат Анатолій” (1999 р.) з колекції Чернігівського обласного художнього музею імені Григорія Галагана.
Російська орда забирає життя, руйнує будинки, нищить культуру...
Але ми стоїмо, вистоїмо і переможемо!
Наша країна, наша спадщина така ж потужна, як і ті, хто її захищає.
Russian horde takes lives, ruins houses, destroys culture ...
But we stood, stand and will win!
Our country, our heritage is as powerful as those who protect it.
Слава Україні!
Glory to Ukraine!
#galagan_art_museum
#stoprussia
#StandForUkraine
5 серпня відзначаємо 55-річчя фільму Юлії Солнцевої «Незабутнє»
У серпні 1967 року вийшов на екрани фільм Юлії Солонцевої «Незабутнє» за творами Олександра Довженка воєнних років. Стрічка російськомовна, знята на кіностудії «Мосфільм». Та в основу її лягли незабутні твори Олександра Довженка: воєнні оповідання і, що найважливіше, кіноповість «Україна в огні», присвячена подіям Другої світової війни на території України. Як відомо, цей твір викликав гнів Сталіна.
Як пише сам Довженко у Щоденнику 26 листопада 1943 року: «Сьогодні ж узнав од Большакова і тяжку новину: моя повість «Україна в огні» не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки.
Що його робити, ще не знаю. Тяжко на душі і тоскно…Мені важко од свідомості, що «Україна в огні»— це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо.»
Написана у 1943 році, повість була вперше надрукована через 23 роки, уже по смерті автора. А потім передруковувалась не один раз. Найвідомішим стало видання 1990 року за редакцією Олександра Підсухи, адже вперше кіноповість була подана у повному і неперекрученому вигляді.
А вихід на екрани фільму за режисурою Юлії Солнцевої дозволив більшій кількості людей-кіноглядачів познайомитись із творчістю Олександра Довженка воєнних літ і на власні очі побачити весь жах війни, страждання українського народу і разом з тим немислимий героїзм наших воїнів і партизан.
І, на превеликий жаль, все це повторилось у наші дні. І вже не на екранах, а на власні очі бачимо страждання, руйнування і смерть. Оплакуємо загиблих і закатованих, захоплюємось героїзмом українських воїнів.
І вже іншими очима дивимось на творчість Олександра Довженка, перечитуючи його Щоденники і «Україну в огні» та переглядаючи кадри кінофільму Юлії Солнцевої «Незабутнє».
Назад |