Назад

Безмежний всесвіт Миколи Вінграновського

7 листопада 1936 року народився Микола Вінграновський –  один з найяскравіших представників українського шістдесятництва, неперевершений поет-лірик, майстерний прозаїк, дитячий письменник, актор, режисер і сценарист.

Навчався у Москві, у знаменитого кіномайстра Олександра Довженка. По завершенні навчання він повертається до Києва, працює режисером на кіностудії імені О.Довженка, знімає фільми «Ескадра повертає на захід», «Дума про Британку», «Берег надії», «Климко», «Щоденники О.Довженка» та інші. Вінграновський був і чудовим актором. Його перша роль Івана Орлюка у фільмі «Повість полумʼяних літ», яку він зіграв ще студентом, зробила його знаменитим. Потому були ролі вже у власних фільмах.

Але й література нестримно вабила цього талановитого чоловіка. Його поезія вражала читача своєю свіжістю, високою художньою майстерністю, масштабністю поетичної думки й бентежною силою уяви. Поетичні збірки «Атомні прелюди», «Сто поезій», «На срібнім березі», «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю» є справжніми перлинами української поезії.

А які цікаві твори для дітей! Найменший читач -  найвибагливіший. Нецікавого читати не буде. А його твори читають і вчать напамʼять  із задоволенням.

Неодноразово Микола Вінграновський приїздив на гостину до чернігівського дому Михайла Коцюбинського. Дуже теплі стосунки повʼязували його з тодішнім директором музею Юлієм Романовичем Коцюбинським. У цьому  по справді затишному  домі йому було комфортно і зручно. Його вітали захоплені читачі, а він дарував їм мелодії свого серця.  Ці неповторні миті бережуть старі світлини. На них зафіксовано те, що вже ніколи не повернеться.

Микола Вінграновський пішов у засвіти 26 травня 2004 року. Але його творче надбання вічне, воно грітиме душу кожному, хто захоче відчути тепло серця автора.

Цю жінку я люблю. Така моя печаль. 
Така моя тривога і турбота. 
У страсі скінчив ніч і в страсі день почав. 
Від страху і до страху ця любота.

Аби ще в жнива — то було б іще… 
Але ж ні жнив, до жнив, до них далеко… 
Цю жінку я люблю, і цю любов-лелеку 
Не радістю вкриваю, а плачем.

Воно мені, мабуть, так мало бути. 
Мабуть, воно так сказано мені. 
Бо так вже склалось — не забуть, не збути, 
Не призабути навіть уві сні.

Як чорний чай, як чорний чай Цейлону, 
Мені це літо впало у лиман… 
Цвів молочай. Посічкану солому 
Везли з гарману — даленів гарман…

За матеріалами Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.Коцюбинського

Назад