Анонси
 
 
 
 
 
 
 
 
   
Цей день в історії

Назад

Могутня сила творчості

 

4 серпня 1854 року народилася Марія Заньковецька – видатна українська акторка,  одна з найяскравіших зірок у театральному просторі останніх десятиліть ХІХ – перших десятиліть ХХ століття.

          Сучасники геніальної акторки називали її найбільшою силою і дорогоцінною окрасою рідної сцени, ясною зорею нашого театру, його світлим сонцем. Де б вона не виступала, її зустрічали і проводжали безкінечні овації. Відзначення творчих ювілеїв Марії Заньковецької ставали справжніми національними святами, а її ім’я належало до найбільш популярних і улюблених українських імен.

          Талантом Марії Заньковецької захоплювався і Михайло Коцюбинський. По можливості, завжди відвідував вистави з її участю.

Богдан Лепкий, професор Ягеллонського університету, талановитий літератор, критик і перекладач, згадував, як 1905 року в Кракові з Михайлом Коцюбинським він побував на виставі місцевого драматичного театру. Ролі виконували провідні польські актори К.Камінський, С.Висоцька, Л.Сосновський (Сольський) та ін. Михайло Михайлович був у захваті: «Ох і грають! Наші побутовці не гірші артисти, але, коли би ви побачили Заньковецьку! Боже ти мій! Невже ж може бути більша артистка від неї? Це не гра, це переживання, такі могутні, сумні або й веселі, що їх не забудеш ніколи».

          А коли у 1908 році українське громадянство відзначало 25-річний творчий ювілей акторки, від імені чернігівців саме Михайло Коцюбинський склав лист-вітання Марії Заньковецькій з нагоди її славного ювілею:

«Вельмишановна Маріє Костянтинівно!

Кожний, хто тільки знає українську сцену, хто знає її діячів, той ніколи не забуде Вашого імені, не забуде його й історія України. Тепер ми дочекалися свята Вашої праці і поспішаємо на те свято! Незабутній Кобзар українського горя поставив слово на сторожі, а Ви понесли те слово, щоб палити серце, щоб будити ним чуйність до світла і рідної мови. Тільки палка душа, тонке вухо і добрий зір поведуть народ на шлях сонця, на шлях переможниці Весни!

Ми не маємо змоги перечислити тут усі Ваші заслуги для рідного краю; ми не маємо змоги змалювати тут силу Вашого таланту – та й це, певне, краще зроблять ті, котрі присвятять свій час розгляду нашої штуки, – ми  тільки щиро бажаємо Вам довгого віку, сили, енергії, так як Україні бажаємо найбільше таких людей, як Ви!»

Лист підписали голова ради товариства «Просвіта» в Чернігові М.Коцюбинський, члени ради М.Жук, В.Коцюбинська, Т.Шкуркіна-Левицька, І.Шраг.

Фото улюбленої акторки прикрашало одну з кімнат у домі Коцюбинських.

 

                                                                         
 
 
                                                                                                
 
 
 

Цього ж дня у 1939 році народився відомий чернігівський художник Олексій Потапенко,  член Національної спілки художників України, учасник багатьох виставок. Твори його зберігаються у колекціях Чернігівського обласного художнього музею ім. Г.Галагана, Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.Коцюбинського, у приватних колекціях. Лауреат обласної літературно-мистецької премії ім. М.Коцюбинського за 2006 рік. Удостоєний звання лауреата за цикл робіт «Українська рапсодія».

О. Потапенко належить до тих художників, яким вдається створити на полотні  окремий світ, що живе власним життям. Він дивиться на світ прискіпливим поглядом і зображує його мовою живопису, але у власній системі світобачення. Художник свідомо оминає класичні канони та обмеження, що протягом історії мистецтва так часто нав’язувались авторам. Олексій Григорович говорить мовою живопису так, як відчуває його душа. А нам залишається лише пильно  придивлятися і зуміти прочитати його твори, відкрити для себе цілий світ цікавих думок і асоціацій. У центрі його художнього дослідження – сучасна людина, котра, однак, зберігає зв’язок із минулим своєї землі.

 

                                                       
 
 
                                                                         
 
 
 

Немає кращого краю од України…

5 серпня 1866 року на хуторі Оріхівщина, що поблизу Лубен на Полтавщині в родині землевласника народився Володимир Леонтович, український письменник, видавець, меценат, громадський і політичний діяч. «Рід Леонтовичів був з православних шляхтичів українського походження, за часів Речі Посполитої і після поділення України залишався деякий час на Правобережжі. Трохи згодом дехто з Леонтовичів  переїхали на лівий берег на Гетьманщині і тут багато з їх в різні часи займали більші і менші старшинські уряди, дехто навіть і генеральні. Але через те, що вони здебільшого не мирили з московськими представниками на Україні, а один з їх був свояком Мазепи, сливе ніхто з їх тоді дуже не забагатів», - писав пізніше В.Леонтович в одному зі своїх біографічних творів.

Дитячі роки минали на хуторі, серед розкішної природи і книг з батькової бібліотеки. З одинадцяти років навчався в Лубенській гімназії, яку проте не скінчив через конфлікт з педагогами. Закінчував гімназійний курс у Прилуках.

З 1884 року – студент юридичного факультету Московського університету. «Москва не зробила на мене обрусительного впливу, навпаки, там вперше засумував я за рідним краєм, відчувши різницю в звичаях та у вдачі людності, і там вперше у мене збудилась національна свідомість, яка згодом ще дужче зміцніла під впливом В.Ф.Симиренка, з яким я ближче познайомився по скінченні університету»

Закінчивши навчання, В.Леонтович оселяється в батьківському маєтку і бере на себе управління господарством, наїжджаючи до Києва лише у справах.  А таких справ не бракувало, оскільки він всім серцем і власними коштами підтримував українську культуру, вболівав за рідну землю. Належав до київської «Старої громади», «Просвіти», був одним із засновників і головою Товариства підмоги українській літературі, науці та штуці, співзасновником і видавцем першої української щоденної газети «Громадська думка» (потім «Рада»), щомісячника «Нова громада». В.Леонтович був забезпеченою людиною і міг би жити без клопотів. Але така вже в нього була натура, що жити для себе він не міг. Є.Чикаленко у спогадах писав: «Насправді невеликий прибуток Володимир Миколайович витрачав не лише на потреби власної родини, бо був не тільки, а, можна сказати, й не стільки поміщиком, скільки меценатом».

Брав активну участь в роботі Полтавського губернського земства. У селі збудував двокласну школу, утримував учителя, дбав про створення бібліотек для простого люду, розповсюджував українські книги, обстоював права українців учитися рідною мовою.

Теплі, дружні стосунки пов’язували  В.Леонтовича і М.Коцюбинського. Вони були добре знайомі, Леонтович опікувався здоров’ям письменника, переймався його турботами і клопотами, допомагав матеріально у скрутні хвилини. Коли Михайлу Михайловичу потрібні були гроші, щоб визволити молодшу сестру Ольгу від суду, він заставив свій будинок В.Симиренку, а закладну було оформлено на В.Леонтовича, причому той постійно писав у листах, щоб Коцюбинський не переймався цим боргом. Також Леонтович піклувався про те, щоб підшукати посаду для Коцюбинського на півдні, розуміючи, що холодні зими шкодять слабкому здоров’ю письменника. У травні 1911 року Товариство підмоги літературі, науці і штуці, знову ж таки з подачі Леонтовича, призначило М.Коцюбинському пожиттєву стипендію у розмірі 2000 карбованців на рік, щоб він зміг полишити державну службу і повністю віддатися літературній справі.

Коли М.Коцюбинський лікувався у київській клініці, Леонтович ледь не щодня навідував його, приносив фрукти, квіти, книги, розраджував і підбадьорював у сумні хвилини.

Сумна звістка про смерть письменника застала В.Леонтовича у Києві. Він разом з іншими представниками українських громад приїхав до Чернігова, щоб востаннє віддати шану своєму товаришу. А в травневому випуску «Літературно-наукового вісника» за 1913 рік було вміщено критичний нарис В.Леонтовича «Естетизм Коцюбинського». Вже перебуваючи в еміграції, Володимир Миколайович написав спогади про М.Коцюбинського, а також виступав на вечорі пам’яті письменника, який проводила українська громада у червні 1933 року у Празі.

Маючи багато господарських і громадських клопотів, Володимир Миколайович знаходив час і для літературної праці. На сторінках тодішніх часописів часто можна було зустріти його твори, які він підписував псевдонімом В.Левенко. Його перу належать: «Пани і люде », «Старе й нове», «Абдул-Газіз», «Хроніка родини Гречок», «Ворохобня», «Дитячі та юнацькі роки Володі Ганкевича» та інші. На жаль, ці твори багато років не були доступні читачу. Але у 2005 році вийшов чотиритомник творів В.Леонтовича, виданий коштом його онуків і правнуків, а, отже, з’явилась можливість їх почитати.

Лютневу революцію 1917 року В.Леонтович щиро вітав, сподіваючись на здійснення мрій про волю України. Був членом Центральної Ради, міністром земельних справ при гетьмані Скоропадському. З приходом більшовиків до Києва з родиною вирушив на еміграцію. Останні роки жив у Празі, де й помер 10 грудня 1933 року.

Любов до України проніс Леонтович через усе життя. У його «Споминах утікача» читаємо: «Ми, сільські люде, приростаємо до землі, до рідного краю серцем. Немає для мене на землі кращого куточка, як мій хутір, немає кращого краю од України».

 

 
 
 
 
 
 
 

Добрий день! Ми з України!

Good day! We are from Ukraine!

5 серпня у всьому світі вшановується пам’ять жертв «Великого терору» 1937-1938 років. В цей день в 1937 році вступила в дію постанова ЦК Політбюро СРСР «Про антирадянські елементи», яка поклала початок «сталінським чисткам». В Україні, за даними Інституту Національної пам’яті, за ці два роки майже 200 тисяч осіб було засуджено сталінським режимом, з них третину було розстріляно, а інших – репресовано до таборів, чи ув’язнено. Наслідками комуністичного терору в Україні стало знищення політичної, мистецької та наукової еліти в Україні та руйнування традиційних ціннісних орієнтацій.

     Зараз, вісімдесят років по тому, історія повторюється. росія продовжує політику більшовизму та сталінізму, знищуючи й ув’язнюючи українців та українську інтелігенцію. Але ми не зламаємося та не здамося й цього разу.

Світла пам’ять жертвам «Великого терору». Шануємо. Пам’ятаємо.

У публікації використаний твір Володимира Ємця “Старший брат Анатолій” (1999 р.) з колекції Чернігівського обласного художнього музею імені Григорія Галагана.

Російська орда забирає життя, руйнує будинки, нищить культуру...

Але ми стоїмо, вистоїмо і переможемо!

Наша країна, наша спадщина така ж потужна, як і ті, хто її захищає.

Russian horde takes lives, ruins houses, destroys culture ...

But we stood, stand and will win!

Our country, our heritage is as powerful as those who protect it.

Слава Україні!

Glory to Ukraine!

#galagan_art_museum

#stoprussia

#StandForUkraine

 

 
 
 

5 серпня відзначаємо 55-річчя фільму Юлії Солнцевої «Незабутнє»

У серпні 1967 року вийшов на екрани фільм Юлії Солонцевої «Незабутнє» за творами Олександра Довженка воєнних років. Стрічка російськомовна, знята на кіностудії «Мосфільм». Та в основу її лягли незабутні твори Олександра Довженка: воєнні оповідання і, що найважливіше, кіноповість «Україна в огні»,  присвячена подіям Другої світової війни на території України. Як відомо, цей твір викликав гнів Сталіна.

Як пише сам Довженко у Щоденнику 26 листопада 1943 року: «Сьогодні ж узнав од Большакова і тяжку новину: моя повість «Україна в огні» не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки.

Що його робити, ще не знаю. Тяжко на душі і тоскно…Мені важко од свідомості, що «Україна в огні»— це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо.»

Написана у 1943 році, повість була вперше надрукована через 23 роки, уже по смерті автора. А потім передруковувалась не один раз. Найвідомішим стало видання 1990 року за редакцією Олександра Підсухи, адже вперше кіноповість була подана у повному і неперекрученому вигляді.

А вихід на екрани фільму за режисурою Юлії Солнцевої  дозволив більшій кількості людей-кіноглядачів познайомитись із творчістю Олександра Довженка воєнних літ і на власні очі побачити весь жах війни, страждання українського народу і разом з тим немислимий героїзм наших воїнів і партизан.

 І, на превеликий жаль, все це повторилось у наші дні. І вже не на екранах, а на власні очі бачимо страждання, руйнування і смерть. Оплакуємо загиблих і закатованих, захоплюємось героїзмом українських воїнів.

І вже іншими очима дивимось на творчість Олександра Довженка, перечитуючи його Щоденники і «Україну в огні» та переглядаючи кадри кінофільму Юлії Солнцевої «Незабутнє».

 

 

 
 
 
 
 
 
 
 
 

           І БУДЕ ДУХ ЙОГО ІЗ ВІКУ В ВІК СІЯТИ…

 

7 серпня 1819 року  поблизу з Воронежем народився Пантелеймон Олександрович Куліш, поет, прозаїк, драматург, публіцист, перекладач, видавець, громадський діяч.

 Рід його – старовинний, козацький, із воронезьких курінних отаманів. Мати, Катерина Іванівна Гладка, сотниківна, теж козацького роду, була дуже мудра, говорила тільки рідною мовою, зберігала в пам’яті незліченні скарби українського слова – старовинні пісні, думи, казки й приказки і мала великий вплив на сина.

Пантелеймон Олександрович з дитинства мав природний хист до науки, філософії та творчості. Його біографія – то частина історії нашого національного руху. П.О.Куліш виявив себе як могутній творець у багатьох сферах української культури.

Ще кирило-мефодіївці, і Куліш в тому числі, в 40-х роках носилися з думкою витворення національної школи, для якої були потрібні підручники рідною мовою. П.Куліш втілив цю ідею в життя і написав «Граматку» для простих людей, котрі бажають просвітити свій розум. У 1861 році Василю Білозерському, близькому товаришеві П.О.Куліша, брату його дружини, вдалося добитися дозволу на видання в Петербурзі українського журналу «Основи». Для невтомного Куліша відкрилось широке поле діяльності. Творчо багатим і успішним для П.Куліша був 1857 рік, з-під його пера вийшов перший український історичний роман «Чорна рада».

Пантелеймон Олександрович – автор чудових перекладів зі світової класики Шекспіра, Байрона, Гете, Шиллера, Гейне. Ці книги були видані у Львові, передмову до них написав Іван Франко.

На схилі літ Пантелеймон Олександрович разом із дружиною Олександрою Михайлівною поселився в її родовому гнізді – хуторі Мотронівка, де повертається до старосвітського способу життя: оре землю своїми улюбленими волами, сіє жито, столярує і постійно працює над перекладом Святого Письма.

Серце великого трудівника спинилося 14 лютого 1897 року, якраз на Стрітення.

Кожного року 7 серпня, до свята Пантелеймона, Олександра Михайлівна проводила панахиду на могилі незабутнього чоловіка. Традиційно на панахиду запрошувалися священики, українська інтелігенція, письменники, селяни з навколишніх сіл, добрі друзі та знайомі. Збереглися фотографії тих історичних подій і свідчення в листах дружини П.О.Куліша – письменниці Ганни Барвінок.

Михайло Коцюбинський високо оцінював талант Пантелеймона Олександровича. Так, зокрема, підтвердженням цього є його стаття з нагоди річниці смерті Куліша, надрукована в газеті «Волинь», а також видання спільно з Борисом Грінченком і Миколою Чернявським альманаху «Дубове листя» на честь Пантелеймона Олександровича. Звертаючись до митців із запрошенням взяти участь в цьому виданні, Коцюбинський писав: «Могучий майстер української мови й творець українського правопису, благородний поет «Досвіток», перекладач Шекспірових і Байронових творів і Біблії, автор «Записок о Южной Руси», «Чорної ради» і сили інших коштовних праць має право на нашу велику повагу і вдячність. Перед сими його заслугами забуваються тепер ті помилки, які йому траплялося робити, як і кожному, а виступає потреба пошанувати його працю. Чернігівці хочуть виявити цю пошану, видавши на спомин про Куліша альманах».

Зібравши ціле сузір’я талановитих українських письменників Івана Франка, Панаса Мирного, Лесю Українку, Ольгу Кобилянську, Сергія Єфремова, Агатангела Кримського та інших на своїх сторінках, альманах «Дубове листя» став значною подією в літературі початку  20 століття.  

    На брамі до саду, де була могила П.Куліша за велінням Олександри Куліш  було вирізьблено такі слова:

«І буде дух його із віку в вік сіяти, серця сцілющою водою покропляти, і рани гоїти і сльози обтирати».  

Безумовно, геній П.Куліша є провідною зорею для багатьох українців і у сьогоденні!

 

 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

«Не забудеш мене, поки віку твого,

моя нене Вкраїно»

 

 

         7 серпня 1819 року в х.Гуків, Сумська обл., Шостинський р-н., народився Пантелеймон Олександрович Куліш – відомий український письменник, поет, драматург, перекладач, учений літератор та знавець, критик, історик, етнограф, педагог, громадський діяч, автор славетного роману «Чорна Рада». Саме Куліш є творцем того українського правопису, яким ми користуємося сьогодні. Літературний подвиг Куліша полягає в тому, що він відтворив рідною мовою Біблію, крім того, він перекладав  твори  Шекспіра і Байрона.  Без перебільшення можна сказати, що Пантелеймон Олександрович відіграв значну роль як перекладач  у зближенні українського письменництва із зарубіжною літературою.  Кулішів доробок вражає,  як кількістю, так і своїм значенням для усього подальшого розвитку української державності. Він містить поеми, що увійшли до золотої скарбниці нашої поезії поряд із Шевченком та Франком. Величезна заслуга П.Куліша в тому, що в жанрі епічної прози він започаткував історичний роман.  Вся його творчісь – це виснажлива праця в ім’я розбудови рідної мови, літератури, культури. Пантелеймон  Олександрович вболівав за майбутнє України, тому часто звертався до її минулого, обравши художнє слово як засіб прямої пропаганди своїх суспільних поглядів.

Людські душі і серця по вінця наповнюються чарами св`ященого Слова, звучать високі праведні слова:

         « Не угашайте духа,

         не гасіть його в собі,

         тоді ніхто не згасить

         його і в нашому народі»

                            (П.Куліш)

 

 
 
 

Непересічні поети – лауреати премії ім. М.Коцюбинського

 

 

  10 серпня 1952 року на мисі Лазарєва Хабаровського краю у родині репресованих українців народився Астаф’єв Олександр Григорович, майбутній літературознавець, поет, критик, перекладач. Там трагічно загинув його батько і по закінченні терміну свого заслання мати з маленьким хлопчиком на руках повернулася 1953 року до села Вовківці Борщівського району на Тернопіллі, де перебувала депортована з Польщі її родина.

Закінчив Львівський поліграфічний інститут, аспірантуру та докторантуру при Інституті літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України. Успішно захистив кандидатську, а потім докторську дисертацію з проблем сучасної лірики. Працював на кафедрі української літератури Ніжинського педагогічного університету імені М.В.Гоголя, згодом  викладав в Київському Національному університеті імені Т.Шевченка.

О. Астаф’єв – автор чудових поезій, глибоких за думкою і щирих за почуттями, позначених розмаїттям форми.

Світ побачили збірки його віршів «Листвяний дзвін», «Заручини», «Слова, народжені снігами», «Зблизька і на відстані». Після виходу двох перших книг Олександра Григоровича прийнято до лав Національної спілки письменників України.

Спільно з дружиною 1994 року він видрукував книгу памфлетів «Ніжинські гримаси».

Олександр Астаф’єв видав низку вагомих літературознавчих праць та цікавих брошур, серед яких «Нарис життя і творчості Ігоря Качуровського», «Поети «Нью-Йоркської групи», «Петро Одарченко. Штрихи до літературного портрета», «У пошуках світової гармонії. Г.Сковорода і Ю.Клен», «Апокаліпсиси Євгена Маланюка», «Стилізація», «Лірика української еміграції: еволюція стильових систем», «Художні системи українського зарубіжжя», «Образ і знак» та ін.

Відомий О.Г.Астаф’єв і як непересічний перекладач поетів, які пишуть англійською, французькою, чеською, болгарською, польською, вірменською, білоруською та іншими мовами.

Удостоєний почесного звання лауреата премії ім. М.Коцюбинського у 2001 році.

Помер 29 жовтня 2020 року.

 

Також 10 серпня 1945 року в селі Бондарях Козелецького району на Чернігівщині в хліборобській родині народився Крупко Анатолій Іванович.  З дитинства припадав хлопчик до сільської праці ­– джерела натхнення і життя.

 Та важка хвороба скувала його і вклала на ліжко.

Юнак почав болісно шукати місця серед людей, точки докладання своїх сил.

Пошуки привели до літературних спроб, які були тепло зустрінуті та прийняті. Друкувався в районній газеті, в обласній пресі.

Проте лише журналістикою обмежитися не міг. Потягнуло до поезії: адже життя таке прекрасне!

Незабаром з'явилися в друці і перші вірші.

Нелегкою була дорога Анатолія Крупка до книжки. І все ж за підтримки газети «Гарт» побачила світ поетична збірка «Столиця осені».

Незважаючи на обмежені можливості у спілкуванні, Анатолій Іванович знайшов свої барви і свої ритми.

У періодиці з'явилися нові поезії, гумор, цікаві оповідання та новели, рецензії на твори письменників-земляків. 1997 року Анатолія Крупка прийняли до лав Національної спілки письмен­ників України.

Підготував і видав книги «Біль і святість» та «У дзвони слова б'ю!»

Лауреатом премії ім. М.Коцюбинського став у 2002 році.

Помер у 2003 році.

 

 

Чернігівський літературно-меморіальний

 музей-заповідник М.М.Коцюбинського

 

 

 
 
 
 
 
 

Пам’яті сонячного художника

12 серпня виповнюється 80 років від дня смерті Миколи Бурачека – великого живописця, заслуженого діяча мистецтв, письменника та мистецтвознавця.

Художню освіту Бурачек здобув у кращих європейських школах - в Київській рисувальній школі М.Мурашка, у 1905—1910 роках – у Краківській академії образотворчих мистецтв (у класі Яна Станіславського), у 1910—1912 роках — у Парижі.

Був одним із засновників і викладачів Української академії мистецтв, а згодом став її президентом. Головним завданням УАМ художник вбачав «зміцнення фундаменту національного мистецтва і об’єднання кращих художніх сил на Вкраїні». У 1918—1921 роках — викладач Київського інституту театрального мистецтва, від 1925-о року — директор Харківського художнього технікуму, від 1927-о року — професор Харківського художнього інституту.

У своїй творчій манері Микола Бурачек був імпресіоністом, як і його улюблений письменник, Михайло Коцюбинський. Народжений серед краси Подільського краю, він з дитинства кохався у природі і всіма силами намагався увібрати і передати її красу і велич, донести до людей і передати свої почуття до неї.

Найбільше художник відомий своїми пейзажами; картини Бурачека відзначаються теплим ліричним настроєм, соковитістю барв, багатством кольору.

Багато художніх полотен Миколи Бурачека присвячені творчості М.Коцюбинського та його родовому гнізду – будинку у Вінниці. Це, зокрема, такі роботи «Будинок, у якому народився М.Коцюбинський», «Малий Михайлик слухає лірника», «Камінь Коцюбинського на річці Буг», «Яблуня в цвіту».

Зміцнення сталінської диктатури не могло не відобразитися на Миколі Бурачеку: його не арештували, але він був вимушений піти у своєрідну «внутрішню еміграцію». Формою творчого порятунку для нього стало вивчення малярської спадщини Тараса Шевченка. Він уперше атрибутував сотні його акварелей і картин, заклавши основи наукової методології вивчення образотворчого доробку Кобзаря. Підсумком цієї роботи стала ґрунтовна монографія «Великий народний художник» (1939).

Помер Микола Бурачек 12 серпня 1942 року в Харкові.

 

 

 
 
 
 
 
 
 
 
 

Яскравий представник родини Милорадовичів

 

13 серпня 1905 р. у віці 60-ти років в Любечі помер Григорій Олександрович Милорадович (1839-1905 рр.). Відспівували графа 17 серпня у Покровській церкві Любеча, й того ж дня повезли ховати до чернігівського Троїцького монастиря.

Григорій Милорадович був одним із яскравих представників родини Милорадовичів, яка від ХVIII ст. до початку XX ст. володіла Любечем. Був нащадком сербського покозаченого старшинського роду, дворянином та сенатором, громадським діячем, благодійником, істориком, генеологом, бібліографом, геральдистом та видавцем. Його перу належить низка праць з історії Любеча, які й на сьогодні не втратили своєї актуальності. У 1860 р. дослідник опублікував Любецький синодник, важливе джерело з історії чернігівських князів. Був він також і одним з фундаторів Чернігівської губернської вченої архівної комісії та її головою (1896–1901, 1903–04 рр.).

До складу Історико-археологічного музейного комплексу «Древній Любеч» входять два об’єкти пов’язані із діяльністю родини Милорадовичів. Це так звана Ближня печера Преподобного Антонія та Спасо-Преображенський собор (1811-1817 рр.).

 

 

 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

До річниці від дня народження Володимира Косинського  –

економіста, політичного діяча, міністра праці  УНР

 

13 серпня 1864 року  народився Володимир Андрійович Косинський – видатний вчений в галузі    політекономії, фінансів,  аграрних наук,  член Української Центральної  Ради, міністр праці   Української  Держави (листопад - грудень 1918), один з фундаторів Національної академії наук України.

Майбутній вчений народився в родині нащадків лубенського міського отамана Никифора Косинського.  Шанобливе  ставлення батьків  до  української  історії та культури  мало вагоме значення в формуванні світогляду Володимира.  Середню освіту отримав у Новгород-Сіверській чоловічій гімназії, яку закінчив у 1883 році.  Маючи природні здібності до науки,  вищу освіту  здобув в Московському університеті отримавши фах економіста та юриста одночасно. Успіхи в навчанні, дали змогу перебувати в наукових відрядженнях за кордоном, працюючи в бібліотеках і архівах Парижа, Лондона, Берліна, Дрездена. Вдосконалював знання з політекономії, фінансів та економіки сільського господарства. В  1901 році, захистивши дисертацію з економіки, був обраний на посаду ад'юнкт-професора Ризького політехнічного інституту. Через чотири роки –  декан юридичного факультету Новоросійського університету в Одесі. Згодом призначений професором кафедри політекономії сільськогосподарського відділення Київського політехнічного інституту. Водночас працює на кафедрі прикладної економіки  Київського комерційного інституту.

Події української революції 1917 року остаточно визначили громадянську позицію науковця.   Дотримуючись ліберальних поглядів, стає активним членом Української Центральної Ради. У 1918 році – член  утвореної Міністерством народної освіти і мистецтв комісії з вироблення законопроекту про заснування Української академії наук. Безпосередньо працював над пропозиціями щодо складу кафедр "юридичного класу" УАН. У жовтні того ж року обіймає посаду  заступника міністра праці, у листопаді – міністр праці в Раді міністрів Української Держави.

14 листопада 1918 року наказом гетьмана Павла Скоропадського «Про призначення дійсних членів УАН» визначено 12 перших українських академіків, серед них  чільне місце зайняв Володимир Андрійович Косинський.

Навесні 1921 року  отримав відрядження до Кам’янця-Подільського для читання лекцій з економічних досліджень в інституті народної освіти.

Після  захвату влади більшовиками вкрай негативно сприйняв їх економічну програму,  що стало однією з причин еміграції видатного вченого до Польщі, а згодом  – Чехословаччини та Латвії.

     Ідеї вченого сприяли розвитку економічної науки в Україні, його вважають засновником прикладної статистики. Науковцем написано ряд праць в галузі соціальної економіки та фінансів.

Помер 5 листопада 1938 року в Ризі, похований на Покровському кладовищі.

В краєзнавчому відділі  Новгород-Сіверського  історико-культурного музею-заповідника «Слово о полку Ігоревім»  в розділі «Події української революції 1917-21рр.»  є розповідь   про видатного вченого, випускника  чоловічої гімназії,  політичного діяча В.Косинського проілюстрована  світлинами  того часу.

 

 

 
 
 
 
 

Невтомний дослідник рідного краю

 

15 серпня 1947 року в Прилуках на Чернігівщині народився Карпилянський Леонід Михайлович – краєзнавець, журналіст, лауреат обласної літературно-мистецької премії ім. М.Коцюбинського, багаторічний директор Прилуцького краєзнавчого музею.

 Закінчив Київський педагогічний інститут. 10 років працював на педагогічній ниві.

Перші публікації були на шпальтах газети «Правда Прилуччини».

У 1992 році створив і був редактором першої музейної історико-краєзнавчої газети «Скарбниця», знаної не тільки в області, а й в Україні.

На сторінках міських газет Л.М.Карпилянським піднімались злободенні питання у статтях: «Історія, якої немає у підручниках», «Шлях до кладовища або «житіє моє», «Князю, спасибі!», «Духовна скарбниця краю», «Патріот міста», «Рік 1933-й! Рік 2003-й?» та багато інших.

Його нариси публікувались у багатьох газетах, у журналах «Чумацький шлях», «Сіверщина».

Л.М.Карпилянський – автор буклету «50 славетних прилучан» та «Книги Пам’яті», яка розповідає про прилучан, загиблих на полях Другої світової війни.

Л.М.Карпилянський – лауреат журналістського фестивалю «Золотий передзвін Придесення» 2003 року.

Помер у 2008 році.

 

 

 
 
 
 
 
 

                                      Поет і час

 

19 серпня 1947 року на Сумщині народився Михайло Шевченко -  поет, громадський діяч, Заслужений діяч мистецтв України, член Національної спілки письменників України.

Працював у редакціях багатьох українських газет, згодом -  відповідальним секретарем Київської письменницької організації, директором Літфонду України.  

Твори збірок М.Шевченка «Травневе поле», «В отчому краю», «Балада про любов» і тритомника «Я і час», «Час і я», «Час поза мною» розкривають громадську позицію автора щодо актуальних проблем життя українського соціуму. Поет активно пропагує вічні духовні цінності: доброту, чесність, порядність, совісність, патріотизм. Неприйнятними для нього залишаються такі людські вади, як запроданство й ницість. Лауреат багатьох літературних премій, в тому числі і Обласної літературно-мистецької премії ім. М.Коцюбинського, яку отримав у 2010 році  за збірку поезій в трьох томах «Час і я», «Я і час», «Час поза мною».

 

 

 
 
 
 
 
 

Дослідник українського літературного бароко

 

20 серпня 1939 року в м. Житомирі  народився Шевчук Валерій Олександрович – український письменник-шістдесятник, майстер психологічної і готичної прози, автор низки літературознавчих та публіцистичних праць, інтерпретатор українського літературного бароко.

 

 Закінчив історико-філософський факуль­тет Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка.

Автор книжок художньої прози: «Серед тижня», «Набережна, 12», «Середохрестя», «Вечір святої осені», «Крик півня на світанку», «Долина джерел», «Тепла осінь», «На полі смиренному», «Дім на горі», «Маленьке вечірнє інтермеццо», «Мисленне дерево», «Птахи з невидимого острова», «Дзигар одвічний», «Панна квітів. Казки моїх дочок», «Стежка в траві. Житомирська сага» (у 2-х томах), «У череві апокаліптичного звіра» та ін.

 Як перекладач видав низку книжок давньої української літератури – твори Г.Сковороди, І.Вишенського, С.Величка, «Аполлонова лютня. Київські поети ХVІІ-ХVІІІст.», «Антологія української поезії. Поезія ХІ-ХVІІІ ст.», «Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні в ХVІ-поч. ХІХ ст.» тощо. Вийшли літературознавчі книги: «Дорога в тисячу років», «Із вершин та низин», «Доля. Книга про Тараса Шевченка в образах та фактах» та ін. Твори В.Шевчука перекладалися багатьма мовами народів світу.

Лауреат Державної премії України імені Т.Г.Шевченка, премії фонду Антоновичів (США), імені Є.Маланюка, імені Олени Пчілки, імені О.Копиленка. У 2004 році удостоєний звання лауреата премії ім. М. Коцюбинського за книгу історичних досліджень «Чернігівські Афіни».

 

 

 

 

 

Лев Каток – відомий архітектор  повоєнної відбудови Києва.

 

22 серпня 1904 року в Новгороді-Сіверському народився майбутній архітектор Лев Бенціонович Каток.

Навчався в Київському художньому  інституті під керівництвом відомого архітектора, академіка Павла Федоровича Альошина. Отримані знання, професійний та творчий підхід до вирішення завдань дали змогу молодому спеціалісту  працювати у відомих установах та престижних навчальних закладах, займати високі посади. Так, після закінчення ВУЗу  в 1930 році він рік працює у проектному бюро, наступні два роки – в Київському інституті «Військпроект».  З 1949 по 1965 рік – очолює архітектурну майстерню №2 інституту «Київпроект», і по сумісництву викладає в Київському інженерно- будівельному інституті (зараз Національний університет будівництва і архітектури).

Це був найбільш  продуктивний період для майстра, який припав на час відбудови країни після Другої світової війни. За його кресленнями зводяться декілька житлових будинків в напівзруйнованій столиці – на вул. Велика Васильківська і вул. Марії Заньковецької. Та наймасштабнішою спільною роботою була реконструкція концертного залу консерваторії (Національна музична академія України ім. П.І.Чайковського),  де наряду з відомими архітекторами зазначено ім’я Лева Бенціоновича Катка. В 1955 році на Хрещатику на місці майже зруйнованої будівлі готелю «Континенталь» почали зводити приміщення консерваторії, прибудувавши в торці  основної частини концертний зал. Відбудова приміщення завершилась в 1958 році. Головний фасад консерваторії виходить на Хрещатик прикрашаючи центр Києва. Останніми відомими будівлями, зробленими за проектами Л.Катка, є головний корпус Київського інженерно-будівельного інституту (1965р.), та один з корпусів Київського Національного Університету по вул. Васильківській.

Помер відомий архітектор 15 липня  1970 року  в Києві. Його ім’я вписано до Енциклопедії Сучасної України.

 

 

 
 
 
 
 
 
 
 

Коли помрем і заростем квітками,

у споминах ще оживем не раз.

23 серпня 2022 року відзначаємо 155-у річницю з дня народження Осипа Степановича Маковея (1867-1925). Сучасник і соратник Івана Франка, Михайла Грушевського, Володимира Гнатюка, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської.

Осип Маковей – відомий самобутній прозаїк, поет, публіцист, перекладач, педагог, журналіст, культурно-громадський діяч. Усе свідоме життя Осипа Маковея було підпорядковане утвердженню гуманістичних цінностей, національної незалежності та ідентичності українців як повноцінної самодостатньої європейської нації.

Ще в юнацькі роки він сформулював своє творче і людське кредо: «Працювати, жити для народу треба, мушу». Цьому високому і нелегкому завданню Осип Маковей був вірним завжди. Найкраще з його творчої спадщини увійшло до золотого фонду української класичної літератури.

Іван Франко у статті «З останніх десятиліть ХІХ в.», характеризуючи тогочасний загальний літературний процес, його «різнобарвну китицю індивідуальностей», високо оцінив Маковея як талановитого новеліста. Саме Франко у 1885 році опублікував у журналі «Зоря» переклад О.Маковея з Г.Гейне, а згодом оригінальні ліричні поезії молодого автора.

На широку дорогу літературної творчості Осип Маковей виходить у середині 1890-х років, ставши провідним співробітником «Зорі», редагуючи газету «Буковина», а особливо працюючи з 1898 разом з І.Франком та В.Гнатюком у «Літературно-науковому віснику».

Ці видання стали місцем виявлення його потужної творчої енергії, спрямованої на консолідацію прогресивних сил української літератури обабіч кордонів двох монархій – Австро-Угорщини та Російської імперії. У духовний ужиток українського населення Галичини і Буковини О.Маковей вводить чимало творів письменників-наддніпрянців, прагнучи засобами художнього слова поглибити чуття кровної спорідненості двох частин єдиного організму.

Протягом 1895-1897 рр. Маковей був редактором газети «Буковина» у Чернівцях. Тоді розпочалося дружнє листування Осипа Маковея з Михайлом Коцюбинським. Михайло Коцюбинський, щирий прихильник таланту Маковея, відзначав, що його праці «…дякуючи гарній ідеї, здоровому гумору, сприту й красі форми, дали мені стільки приємних хвилин» (М.Коцюбинський. Лист до О.Маковея. 10 червня ст. ст. 1896 р.)

Осип Маковей неодноразово запрошував Михайла Коцюбинського до участі в західноукраїнській пресі. Автор «Fata morgana», у свою чергу, звертався до новеліста і поета з проханням надсилати власні твори до видань, що готувалися у Чернігові. «Ми дуже шануємо Ваш талант і ще раз просимо написати для нашого збірника хоч невелику новелу та кілька віршів», - писали М.Коцюбинський і М.Чернявський до О.Маковея у лютому 1903 року, запрошуючи його взяти участь в альманасі «Дубове листя», виданому «на згадку про П.О.Куліша» (Київ, 1903).

У збірнику були надруковані такі твори О.Маковея: оповідання «Самота», вірші «Думка» і «Коли помрем». Рукописи поезій зберігаються в архіві Чернігівського музею-заповідника Михайла Коцюбинського, а у його меморіальній бібліотеці – рідкісні прижиттєві видання творів Осипа Маковея: «Весняні бурі» (Львів, 1895), «Залісся» (Чернівці, 1897), «Історія будови церкви у Бережанах». «Про Юрія Федьковича» (Чернівці, 1909), «Пустельник з Путни і інші оповідання» (Чернівці, 1909).

У фондах музею зберігаються спогади дружини Осипа Маковея Ольги про їхню зустріч з Михайлом Коцюбинським у Відні 1909 року.

 

 

 
 
 
 
 
 

Літературні побратими

27 серпня 1856 року народився Іван Франко, видатний український поет, прозаїк, драматург, літературний критик, публіцист, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч. Доктор філософії, дійсний член Наукового товариства імені Т.Шевченка, почесний доктор Харківського університету.

 

Творчі та особисті звʼязки двох видатних українців – Івана Франка та Михайла Коцюбинського залишились в цінних літературних памʼятках, що зберігаються в музеї-заповіднику М.Коцюбинського в Чернігові. В меморіальній бібліотеці М.Коцюбинського збереглася 21 книга І.Франка. Це і поезія, і проза, і критичні статті. Велику цінність мають рукописи І.Франка, подаровані в 1905 році під час подорожі М.Коцюбинського, І.Франка та В.Гнатюка по селах Галичини «Святий Климент у Корсуні. Причинки до історії староруської легенди», «Притча про сліпця і хромця. Причинок до історії літературних взаємин старої Русі», «Етнографічна експедиція на Бойківщину. Оповідання з гуцульського побуту».

Автограф поезії «Стріли» І.Франко підписав для альманаху «З потоку життя». Геніальна особистість І.Франка магнетично притягувала М.Коцюбинського і його творчість стала родючим ґрунтом для формування таланту М.Коцюбинського. Про це свідчить листування. В листі від 28 травня 1905 року М.Коцюбинський написав: «Я все збирався подякувати Вам за ті приємні й незабутні для мене дні, коли ми разом побували у Львові та на селі. Роблю се сьогодні, оглянувши «Мойсея» Мікеланджело, який мені нагадав Вашу чудову поему. Коли я стояв перед ним, я чув ті сильні, повні вогню, промови, які я слухав у Вашій хаті».

В 1907 році М.Коцюбинський очолюючи чернігівську «Просвіту» влаштував літературний вечір, присвячений І.Франку і прочитав реферат, де висловив своє захоплення величною постаттю митця: «… я був би дуже щасливий, коли б от сих кілька моїх слів змогли викликати у вас інтерес до Франка, і ті, хто його не читав ще, самі познайомились з борцем-поетом. Тоді до них заговорив би могучим голосом сам Франко, заговорив би не моїми блідими словами, а своїм дзвінким, як кованим, словом. Тоді він розгорнув би перед ними все багатство своєї душі, всю красу свого таланту і загрів би їх вогнем свого неспокійного великого духа!»

Творчість І.Франка мала великий вплив на ціле покоління українських письменників, яке він назвав «молодою Україною».
 

 

 

 

 

 

 

 

Повідомляє«Чернігівський відривний історико-археологічний календар на 1906 рік» (Чернігів, 1905): «29 серпня 1797 року була заснована Малоросійська губернія. Зазвичай часом виникнення її вважають 1796 рік. Між тим, фактично ця губернія як адміністративна одиниця стала існувати лише з 29 серпня 1797 року, після санкції [Високої] на доповіді сенату про завершальне упорядкування справ заснування декількох знову утворених губерній…»

До складу губернії увійшли землі колишніх Чернігівського намісництва, Новгород-Сіверського намісництва, Київського намісництва (без м. Києва з округою), м. Кременчук і території колишніх Полтавського полку та Миргородського полку. Вся територія Малоросійської губернії була розподілена на 20 повітів: Гадяцький, Глухівський, Зіньківський, Золотоніський, Козелецький, Конотопський, Кременчуцький, Лубенський, Мглинський, Ніжинський, Новгород-Сіверський, Переяславський, Пирятинський, Полтавський, Прилуцький, Роменський, Сосницький, Стародубський, Хорольський і Чернігівський. Центром губернії стало місто Чернігів.

За матеріалами Чернігівської ОУНБ ім. В. Г. Короленка.

 

 

 

 
 
 
 
 
 
 

Знакова роль Лариси Кадочнікової

30 серпня 1937 року народилась Лариса Кадочнікова, актриса театру і кіно, лауреатка Державної премії ім. Т Шевченка, Народна артистка України.

 За своє життя зіграла безліч чудових ролей у відомих фільмах і виставах. Театральне життя її розпочиналось у московському театрі «Современник». Але все змінилось у 1963 році, коли режисер Сергій Параджанов затвердив Ларису Кадочникову на роль Марічки у фільмі «Тіні забутих предків» за твором Михайла Коцюбинського, який знімала кіностудія ім. О.Довженка до 100-річчя письменника. Робота над цим фільмом поєднала ціле гроно талантів – режисер Сергій Параджанов, композитор Мирослав Скорик, художник Сергій Якутович, актори Іван Миколайчук та Лариса Кадочникова, оператор Юрій Іллєнко. Недарма ж фільм здобув кілька десятків міжнародних нагород і вважається одним з кращих у світовому кінематографі.

Фільм «Тіні забутих предків» започаткував нову мистецьку течію в радянському кінематографі – українське поетичне кіно, яка активно розвивалася, попри цензуру, заборони і перешкоди,  у 1960-1970 роках.

         Після зйомок актриса перейшла на працю до Київського театру імені Лесі Українки, де й служить до сьогоднішнього дня. Крім «Тіней забутих предків» актриса знімалась у таких відомих українських фільмах як «Криниця для спраглих», «Білий птах з чорною ознакою», «Вечір на Івана Купала» та інші.

Має багато відзнак і державних нагород.

 

 

 

 
 
 
 
 
 
 

Петро Добровольський, відомий архівіст, краєзнавець, управитель Чернігівської губернської ученої архівної комісії, писав: «30 серпня 1893 року Чернігівська єпархія відзначила 900-річчя з часу свого заснування. Святкування було скромним через смерть єпархіального єпископа Сергія, поховання якого відбулося напередодні… На ознаменування події було здійснено наступне: 1) влаштована церква-школа в містечку блаженної княгині Ольги, що у Х–ХІІІ ст. мало назву Ольжичі, а тепер – Старосілля в Остерському повіті; 2) в консисторії встановлено ювілейний хрест з відповідним написом; 3) видано кілька ікон та історичних монографій».

За матеріалами Чернігівської ОУНБ ім. В. Г. Короленка.

 

1863 року народився Матвій Тимофійович Васильєв-Святошенко(1863–1961) – театральний композитор, диригент, актор,заслужений діяч мистецтв УРСР. У 1935–1948 роках працював у Чернігівському обласному музично-драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка. Писав музику до п’єс «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «Наймичка» І. Карпенка-Карого, «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Циганка Аза» та інших. Автор пісень на вірші чернігівських поетів. Похований у Чернігові на Петропавлівському (старому) кладовищі.

За матеріалами Чернігівської ОУНБ ім. В. Г. Короленка.

 

 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

З творчої лабораторії письменника

 

1 вересня 1907 року Михайло Коцюбинський закінчив роботу над оповіданням «В дорозі».

Герой оповідання Кирило не може знайти середини між самозреченою боротьбою із суспільним злом та своїм бажанням мати звичайне людське щастя.

Спочатку він ладен зректися всіх своїх ідеалів заради «природнього існування», але, побачивши абсолютне виродження колишніх своїх соратників, розуміє, що сите міщанське життя – зовсім не те, чого він прагне і заради чого має зректися якоїсь частини своєї особистості.

Вперше оповідання було надруковано у збірнику  «Дзвін», який вийшов у Києві у 1907 році, згодом публікувалося в інших збірках творів М.Коцюбинського. Рукопис його зберігається у Чернігові.

 

 

 
 
 

1867 року в Чернігові помер Опанас Васильович Маркович(1822–1867) – український фольклорист-етнограф, громадський діяч, член Кирило-Мефодіївського братства. Перший чоловік української письменниці Марії Вілінської (Марко Вовчок), який значно вплинув на її літературну діяльність. Похований на Болдиних горах біля Іллінської церкви.

 

 
 
 
 

1894 року в м. Конотоп Чернігівської губернії (нині Сумської області) народився Марко Григорович Вайнштейн (1894–1952) – музеєзнавець, художник, історик живопису і архітектури. Завідувач Чернігівського державного музею з травня 1925 до червня 1931 року. Поряд із власне музейною роботою М. Г. Вайнштейн вів енергійну діяльність з охорони музейних пам’яток. Звільнений з роботи за так звану антирадянську діяльність. Помер у Москві.

 

 
 
 

В Україні запроваджена національна валюта гривня

 

Після відновлення Україною Незалежності надзвичайно важливим було створення національної грошової системи. Уже 10 січня 1992 року Національний банк увів у обіг купони багаторазового використання. Правову підтримку купонокарбованці отримали 20 березня 1991 року з прийняттям Закону України «Про банки і банківську діяльність». Деякий час одночасно в обігу перебували і рублі, і купонокарбованці. А з 12 листопада 1992 року єдиним засобом платежу України у готівковому і безготівковому обігу став український карбованець.

З 2 по 16 вересня 1996 року в Україні відбулася грошова реформа, у наслідок якої національною валютою стала гривня. Національний банк України ввів банкноти номіналом 1, 2, 5, 10, 20, 50 і 100 гривень.

Ще 1992 року розпочато роботу над гривнею. Перші банкноти за дизайном художників Василя Лопати і Бориса Максимова надруковані у Канаді та Великобританії.

         І сьогодні слід згадати про Василя Лопату – українського художника і прозаїка. Він був членом Національної спілки художників України (1971), Національної спілки письменників України (2006). Лауреат Національної премії           ім. Т. Г. Шевченка (1993), народний художник України (2001), лауреат літературної премії імені Олеся Гончара (2007), лауреат літературно-мистецької премії імені Лесі Українки (2008).

Народився 28 квітня 1941 року в селі Нова Басань Бобровицького району на Чернігівщині. І відколи себе пам’ятав, весь час малював. У 1970 році закінчив графічний факультет художнього інституту. Вчився він у митця зі світовим іменем – В. І. Касіяна. Пізніше працював у творчій майстерні М. Дерегуса.

Загальну концепцію банкноти, гаму й образ розробив Борис Максимов. Василь Лопата був співавтором ескізів гривні і з фотографій історичних людей виконав портрети, які потім були використані на купюрах першого зразка. Також художник Василь Лопата готував пейзажі, орнаменти, які можна побачити на реверсі банкноти. Гроші – це символ держави, тому аверс і реверс банкноти мають бути співзвучні історично, нести певне політичне навантаження.

А іще наш земляк, Василь Лопата оформив український та дипломатичний паспорти в 1991–1993 рр.

Твори Василя Лопати зберігаються у Національному Художньому музеї України, Чернігівському історичному музеї імені В.В. Тарновського художніх музеях Чернігова, Полтави, Дніпропетровська, Сум, а також у Бібліотеці Конгресу США у Вашингтоні, в Українському Музеї в Нью-Йорку, у Музеї Стенфордської єпархії УГКЦ у США, Музеї при Українському Католицькому Університеті в Римі.

Василь Лопата – почесний громадянин міст Вінніпега і Брандона (Канада).

 

 

 
 
 
 
 
 

2 вересня 1996 року - Введення в обіг національної грошової одиниці – гривні

 

Українська національна валюта – гривня – відзначає 26-річчя. 25 серпня 1996 року вийшов Указ Президента «Про грошову реформу в Україні». Відтак 2 вересня гривня з’явилася в обігу. За чверть століття гривня пройшла шлях «від Володимира до Володимира» – від Київського князя Володимира, який з’явився на першій одногривневій банкноті, до Володимира Вернадського, який прикрасив тисячегривневу купюру. Проте, історія гривні, як грошової одиниці, набагато давніша – їй більше тисячі років.

  1. Наша гривня в часи Київської Русі була прикрасою, яку носили на шиї;
  2. За 12 століть вона була то великим срібним зливком, то київським шестигранником. Найдавніша є київська гривня. Нині це емблема Національного Банку України;
  3. Чернігівська гривня – це та ж сама київська гривня, але в якої розплющені молотком кінці для того, щоб продемонструвати якість срібла;
  4. 1999 року у Чернігові в районі вулиці Мстиславської було знайдено 16 срібних гривень загальною вагою 3 кг! Це найбільша з останніх дорогоцінних знахідок регіону і України;
  5. Понад 100 років тому гривня стала валютою Української Народної Республіки (УНР). Український тризуб на ній намалював художник Григорій Нарбут;
  6. Дизайн перших гривневих банкнот з приходом Незалежності розробили художник-графік Василь Лопата та дизайнер Борис Максимов. Друкували їх в Канаді та Великобританії, а до України доставляли в повній секретності;
  7. Папір для гривні роблять з бавовни, а до банкноти у 1000 гривень додають льон;

Цікаво? Та це далеко не все. Кожна гривнева купюра – це ціла історія…

  • Які захисти мають українські гривні нині? І як часто НБУ їх змінює?
  • Князі, гетьмани, письменники, історик, філософ і навіть учений… Хто ж і за які заслуги зображений на наших грошах?
  • Якого відомого українця зобразили на грошах, попри те, що його філософія була побудована на запереченні матеріальних цінностей?
  • А яких творців української історії навпаки бракує на нашому грошовому символі?

 

Усе це, і навіть більше, дізнавайтеся з пізнавальної добірки:

Історія гривні від Національного Банку України:

https://bank.gov.ua/ua/uah/uah-history

Відео від НБУ: Наша Гривня:

https://www.youtube.com/watch?v=s86TDsh2RLk&t=89s

Відео від каналу імені Шевченка: Що ж таке Гривня насправді?

https://www.youtube.com/watch?v=mZGZMc2F6Cg

А хто бажає на 3D-екскурсію до Музею грошей, вам сюди:

https://museum.bank.gov.ua/museum/#tour3d

 

 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                Талановитий ніжинець

 

  2 вересня 1950 року в селі Калюжинці Срібнянського району Чернігівської області народився Анатолій Шкуліпа, поет та журналіст.

Закінчив філологічний факультет Ніжинського державного педагогічного університету імені М. Гоголя у 1976 році. Працював у Ніжинській міськрайонній газеті, відновив і очолив літературне об'єднання при ній. Твори поета постійно з'являлися в газетах, часописах, альманахах. Його запрошували на численні наради і фестивалі творчої молоді.

1983 року у видавництві "Радянський письменник" побачила світ перша поетична збірка Анатолія "Звернення до радості", яка засвідчила появу обдарованого автора.

Його наступні книги «Право на взаємність», «Зірки над хрестами», «Релігія кохання» були тепло сприйняті читачами.

А 2004-го видавництво "Український письменник" видрукувало роман  А. Шкуліпи "Будемо живі".

Окрім названих, Анатолій Григорович має ще багато поетичних, прозових та драматичних творів і продовжує працювати.

У 2005 році за книгу “Релігія кохання” удостоєний звання лауреата премії ім. М.Коцюбинського.

 

 

 
 
 
 
 
 

Повідомляє «Чернігівський відривний історико-археологічний календар на 1906 рік» (Чернігів, 1905): 1025 року відбулася знаменита Лиственська битва – найбільша баталія тих часів.

Бій відбувся поміж військами, очолюваними братами Ярославом Мудрим і Мстиславом Володимировичем, який вважається першим літописним чернігівським князем. Історики й досі не мають спільної думки, де саме розташовувався літописний Листвен, оскільки в Чернігівській області є два населені пункти за такою назвою. Однак сучасні дослідники вважають, що подія відбулася в 1024 році поблизу Малого Листвена (нині – село Ріпкинської територіальної громади Чернігівського району).

Спочатку Мстислав кинув у бій чернігівців-сіверян, а коли варяги, що воювали на боці київського князя, втомилися й зазнали втрат, увів у бій приведену з Тмутаракані дружину, яка й вирішила результат битви. «Повість временних літ» описує цю подію наступним чином: «І була ніч, була темінь, і грім, і блискавка, і дощ. І сказав Мстислав дружині своїй: «Вдаримо на них». І пішли Мстислав і Ярослав супроти, і зіткнулися чільні варяги з сіверою, і труждалися варяги, рубаючи сівер. А після цього вдарив Мстислав з дружиною своєю, і почав рубати варягів. І була січа люта. І коли спалахували блискавки – виблискувала зброя, і була велика гроза, і січа сильна і страшна».

У результаті зіткнення Ярослав зазнав поразки й утік до Новгорода. У 1026 році брати уклали мир та поділили Русь по Дніпру: Ярославу дісталося Правобережжя з Києвом, а Мстиславу – Лівобережжя з центром у Чернігові.

 

 

 
 
 
 
 
 
 

3 вересня

1902 року у Чернігові помер Іван Якович Дунін-Борковський (1832–1902) – нащадок старовинного роду, дворянин, великий землевласник, володар фінансового капіталу, меценат.

Народився Іван Якович Дунін-Борковський 17 вересня 1832 року у родовому маєтку Бобровиця – передмісті Чернігова. Закінчив курс Чернігівської гімназії, потім – Ніжинський юридичний ліцей князя Безбородька, вступив на військову службу. Після виходу у відставку оселився у родовому маєтку у с. Новий Білоус Чернігівської губернії, займався сільським господарством та громадською діяльністю.

Маючи великі статки, І. Я. Дунін-Борковський значні суми виділяв на благодійність. Так, його пожертвування на реальне училище становило 80 тисяч карбованців, на чоловічу гімназію – 50 тисяч карбованців, жіночу гімназію – 35 тисяч, на нижчі навчальні заклади – 10 тисяч карбованців, Чернігівському губернському земству на заснування стипендій – 400 тисяч карбованців. Всього на стипендії, що були засновані на кошти І. Я. Дуніна-Борковського, навчалося понад 200 молодих людей.

Помер Іван Якович Дунін-Борковський у Чернігові. Похований у с. Новий Білоус на цвинтарі Троїцької церкви. Його могила збереглася до нашого часу.

 

 
 
 
 
 
 
 

3 вересня

2009 року постановою Кабінету Міністрів України територію Дитинця, що розташований в урочищі Вал у Чернігові, включено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України як пам’ятку археології національного значення.

 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

4 вересня

1820 року відкрито Ніжинську гімназію вищих наук на кошти канцлера Росії князя Олександра Андрійовича Безбородька (1747–1799) і його брата Іллі Андрійовича Безбородька (1756–1815).

Незадовго до смерті багатий вельможа О. А. Безбородько передбачив велику суму грошей на будівництво притулків для престарілих та інвалідів. Ідею почав втілювати його брат І. А. Безбородько. Племінник князів В. П. Кочубей не підтримав задум. Замість богадільні він порадив відкрити університет, бо «Малоросія університетів немає».

Для заснування нового вищого навчального закладу  В. П. Кочубей порекомендував місто Ніжин. Саме тут були землі графа І. А. Безбородька та його садиба з парком і садом. Цар підтримав пропозицію. 25 липня 1805 року Сенат прийняв постанову про будівництво Ніжинської гімназії. Будівничим призначили відомого архітектора Луїджі Руска (1762–1822).

4 вересня 1820 року гімназія була відкрита. У навчальному закладі навчалися всесвітньовідомий письменник М. Гоголь, поет В. Забіла, письменник Є. Гребінка, літератори М. Прокопович, О. Данилевський, А. Бородін, художник А. Мокрицький, юрист В. Тарновський, науковці П. Редькін, О. Рославський-Петровський, В. Домбровський та інші.

 

 
 

4 вересня

1881 року в Ніжині відбулося урочисте відкриття пам’ятника Миколі Васильовичу Гоголю (1809–1852), який встановлено в міському сквері.

Це – перший пам’ятник М. В. Гоголю в Російській імперії. Ініціаторами його створення були колишні випускники Юридичного ліцею кн. Безбородька, викладачі, передова громадськість Ніжина. Автором пам’ятника став український скульптор, уродженець с. Монастирище що на Ічнянщині (сучасний Прилуцький район), Пармен Петрович Забіла (1830–1917).

Висота бюсту – 0,9 м, постаменту –  2,7 м. На зрізі лівого плеча Гоголя можна побачити автопортрет митця.

 

 

 

Акція протесту на прем’єрі фільму

4 вересня 1965 року в Києві у кінотеатрі «Україна» відбувся прем’єрний показ фільму «Тіні забутих предків» за однойменною повістю Михайла Коцюбинського.

Події, що передували цьому дню, сколихнули почуття української інтелігенції і стали причиною хвилі протесту проти політичних репресій, яка вихлюпнулася під час показу. Зі сцени кінотеатру з вуст Івана Дзюби прозвучало повідомлення про політичні арешти, які відбулися влітку 1965 року. Серед арештованих були П.Заливаха, брати Горині, М.Масютка, І.Світличний і ще кілька десятків представників молодого покоління українців, що мали українську позицію і прагнули до вільного висловлення своєї думки.

Нині зустрічаємо різні погляди на те, як саме відбулася акція, проте найкраще зрозуміти значення цих подій і відчути атмосферу, що панувала цього дня у залі кінотеатру «Україна», дозволяють спогади людей, які були безпосередньо присутні на показі.

Досить детально розповідає про політичний протест під час показу «Тіней…» Світлана Кириченко. Вона згадує, що після виступу Сергія Параджанова на сцену піднімається Іван Дзюба. Промовивши кілька вітальних слів з нагоди демонстрації стрічки він звертається до залу: «“На жаль, у багатьох родинах в Україні сьогодні горе: арештовано їхніх рідних. Арешти політичні”. Називає прізвища…

Біля Дзюби вже якийсь «поважний» чоловік: рве з його рук мікрофон, відштовхує. До них підскакує невеличкий, швидкий, як ртутна кулька, Параджанов, енергійно відтісняє «поважного» від мікрофона, від Івана.

А в залі, на рівні першого-другого рядів, вийшов зі свого місця в бічний прохід і вже говорить Василь Стус…».

Світлана Кириченко не помітила, куди після промови подівся Василь, і потім довго шукала його поглядом. Неподалік від неї зі свого місця підхопився Славко Чорновіл і «дзвінко кидає одну-єдину закличну фразу: «Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!».

Люди піднімалися, було дуже тихо, тільки рипіли сидіння – хтось швидше сідав, хтось стояв довше. Я довго не сідала – видивлялася, хто із знайомих піднявся, навіть почала швидко рахувати по рядах – скільки встало…».

У залі увімкнули сирену, під завивання якої розпочався показ. Під її ж звуки люди залишали зал після фільму. У задньому дворі, як згадувала            С. Кириченко, ще довго стояли групками і перемовлялися, не бажаючи розходитися, переживши такий струс.

Після акції Івана Дзюбу одразу ж звільнили з роботи у видавництві «Молодь» і виключили з аспірантури Київського педагогічного інституту, В'ячеслава Чорновола звільнили з редакції газети «Молода гвардія», Василя Стуса відрахували з Інституту літератури АН УРСР, де він був аспірантом.

Власне, це був початок ще однієї сторінки боротьби українців за право бути українцями на своїй землі.

 

 
 
 

5 вересня

1817 року народився Олексій Костянтинович Толстой (1817–1875) – письменник, поет, драматург, правнук гетьмана Кирила Григоровича Розумовського. Дитинство його пройшло на Чернігівщині: у Погорільцях (зараз Новгород-Сіверський район Чернігівщини) та у Красному Розі (етнічно українська Стародубщина Чернігівської губернії,  зараз Брянщина, Росія). Помер у с. Красний Ріг (маєток Розумовських), був похований поруч із дерев’яною Успенською церквою, яку збудував ще гетьман Кирило Розумовський.

У своїх поезіях він писав про Україну, про її славне минуле, історичних персонажів – відомих гетьманів та полковників:

 

Ти знаєш край, де у неділю з ранку,

Коли росою соняшник блищить,

Співає жайворонок на світанку,

Воли ревуть, на службу дзвін гудить,

І в божий храм, вродливі, працьовиті,

Ідуть козачки, квітами повиті?

 

Згадай ту ніч, як Україна спала,

І світ парив, як загадковий дар,

А в небі таємниця поставала,

Іскрився, мов у сяєві, стожар.

Здавалось нам, закоханим і вдячним,

Що з нами тут Палій та Сагайдачний...

(Переклав Ігор Роздобудько)

 

 
 
 
 
 
 
 
 

Монументальна скульптура «Юний Сашко»

 

У вересні 1974 на садибі Сосницького музею О.П. Довженка до 80-річчя з дня народження  режисера була встановлено монументальну скульптуру «Юний Сашко», яка нині у композиції з меморіальною хатою є візитівкою Сосниці і Сосниччини загалом, а також зображена на логотипі музею.

Автори скульптури – українські майстри: скульптор Анатолій Фуженко та архітектор Анатолій Ігнащенко. Вони ж і дали назву пам’ятнику. За задумом, юний Сашко виходить за ворота батьківської хати і дивиться туди, де сходить сонце і тече благословенна Десна. В простому селянському одязі, босоногий, мрійливий, хлопець виглядає своє майбутнє, вдивляється удалеч, сповнений сили і любові до життя.

Висота скульптури – 3м 60 см. Початково вона була виконана з оргскла і встановлена тимчасово. У 1975-му році Київське виробниче об’єднання «Художник», що знаходилось по вул.Васильківська,32, завершило виготовлення пам’ятника у бронзі і у 1981-му його було встановлено на садибі, а ту, що з оргскла, демонтовано. До речі, між двома скульптурами є одна цікава відмінність – «Юний Сашко» з оргскла мав взуття на ногах, а бронзовий – ні.

 

 

 
 
 
 
 
 
 
 
 

Дослідниця рідного краю

 

7 вересня 1950 року в селі Житні гори на Київщині народилась Лісовенко Катерина Василівна (літературне ім’я Катерина Кузьменко-Лісовенко),  учителька української мови і літератури, дослідниця рідного краю, письменниця.

Вона написала кілька книг-досліджень з історії різних сіл України. Це, зокрема, про рідне село «Житні гори. Історія. Людські долі», про переселенців з Чорнобильської зони «Плахтянка – наш Поліський дивокрай».

Велику увагу автор приділила написанню циклу творів  про Православні святині – древні українські храми : «Храм – частинка неба на землі», «Храм Архистратига Михаїла в селі Савинці», «Святомихайлівський храм села Острів».

Упорядкувала і видала збірку колядок і духовних пісень.

Особливе місце у творчості письменниці посідає книга «Затоплена Придніпровська цивілізація. Історія. Людські долі». Автор розповіла про древню історію сіл, які існували ще за часів Ярослава Мудрого і зникли від бездумних експериментів над природою і долею людей під час побудови каскадів водосховищ по Дніпру. Авторка розділяє біль згорьованих людей, яких насильно переселили з придніпровських земель. При підготовці до написання книги авторка працювала в архівах, використовувала літописи, маловідомі архівні документи, більшість яких публікувалася вперше.

Її книги відкривають правду про зламані людські долі, знищені роди, написані на основі розповідей людей, які пережили голодомор, репресії, війни, але зберегли український дух.

Усе, що існує на землі, має своє коріння, свої витоки – це підтверджено творчістю Катерини Кузьменко-Лісовенко.

У 2020 році за книгу «Затоплена Придніпровська цивілізація. Історія. Людські долі» удостоєна почесного звання лауреата премії імені Михайла Коцюбинського.

 

 

 
 
 
 
 

У Чернігові у 1646 році Кирилом Транквіліоном Ставровецьким була надрукована перша книга «Перло многоцінноє»

 

7 вересня 1646 року Чернігів доєднався до європейської родини міст, в яких друкувалися книги.

Пересувною друкарнею церковного діяча, педагога і письменника Кирила Транквіліона Ставровецького надрукований чернігівський першодрук – «Перло многоцінноє» – збірка творів морально-релігійного характеру, пам’ятка української культури другої третини XVII ст. Збірка складається з кількох прозових творів та 21 вірша. В книзі подано ряд морально-релігійних настанов і повчань.

Книга написана книжною українською мовою XVII ст. з багатьма елементами народної поетики. Складається з великої передмови до «чителника о той презацной книге», 5-ти прозових статей та 21-го вірша. Це роздуми й повчання про Святу Трійцю, Богородицю й Ісуса Христа, ангелів, апостолів і святих, проповіді на Різдво та Великдень, Вознесіння, морально-повчальні діалоги й орації. Збірник призначався також як посібник для вчителів та учнів шкіл і проповідників. Написаний з прокатолицьких позицій. Автор на цей час був унійцем. Вів полеміку з представниками реформаційних течій.

У 1690 р. в Москві книга разом з іншими «єретичними» була заборонена.

Оригінал зберігається у Чернігівському історичному музеї імені В.В. Тарновського.

Із текстом можна ознайомитися за посиланням: http://litopys.org.ua/old17/old17_15.htm

 

 
 
 
 

7 вересня

1875 року в Києві народився Олександр Олександрович Мурашко (1875–1919) – український живописець, педагог, громадський діяч, один із засновників Української академії мистецтв. Саме з його іменем у Європі на початок ХХ ст. асоціювалось українське мистецтво. Його роботи публікувались у європейських журналах, а виставки проходили у різноманітних містах Європи. Дитячі роки Олександра Мурашка минули біля містечка Борзна, а потім – у Чернігові, де його вітчим Олександр Іванович Мурашко володів іконописною майстернею.

 

 
 
 
 
 
 
 
 
 

                 Патріот Сіверського краю

         Край гаїв і кохання -

Рідний сіверський край!

Доземне привітання,

Мій зелений розмай.

Михайло Бунак

9 вересня 1943 року народився Михайло Бунак  – Заслужений працівник культури України, Лауреат премії ім. Михайла Коцюбинського,  письменник, громадський  діяч.

З 1971 року Михайло Бунак очолював  Новгород - Сіверський районний відділ культури, а з 1987 року працював на посаді заступника.  Наполегливість, креативність та співпраця з відомими культурними діячами сприяли відродженню і популяризації історії Новгород-Сіверщини. Напередодні святкування 1000-літнього ювілею Новгорода-Сіверського у 1989 році під його керівництвом була створена ініціативна група у складі народного художника України  О.Куща, архітекторів М. Барановського та В. Павленка. Колектив, у якому Михайло Бунак був науковим керівником та консультантом  розробив скульптурний комплекс ˮСлово о полку Ігоревімˮ, присвячений героям  літературного твору, до якого увійшли пам’ятники:  князю Ігорю, княгині Ярославні, співцю Бояну та чотири пам’ятних знаки присвячених 100-люттю міста. За роботу авторський колектив  був удостоєний премії ім.  М.Коцюбинського.

Зазначені пам'ятники є  окрасою і  невід’ємною частиною історії Новгорода-Сіверського та входять до екскурсійного маршруту містом. Під час оглядової екскурсії Новгородом-Сіверським науковці історико-культурного музею-заповідника ˮСлово о полку Ігоревімˮ розповідають про історію створення пам’ятників та про людей, завдяки яким вони з’явилися у Новгороді-Сіверському, зокрема і про заслуги Михайла Бунака. Більш детально історію створення скульптурного комплексу та про видатну особистість Михайла Бунака можна дізнатися під час оглядової екскурсії містом.

Вже працюючи на посаді заступника голови Новгород-Сіверської районної державної адміністрації зробив великий вклад у розвиток міста: доклав багато зусиль для  створення історико-культурного музею-заповідника ˮСлово о полку Ігоревімˮ,надавав всіляку підтримку на етапах його становлення. Михайло Бунак був закоханий у рідний край і захоплювався історією Новгород-Сіверщини , як результат цього захоплення, у співавторстві з заслуженим вчителем, краєзнавцем Анатолієм Федірко  видав  книгу-альбом ˮНовгород-Сіверський – любов мояˮ, яка і до цього часу є найпопулярнішим та найвдалішим виданням про історію Новгород-Сіверщини. Видання містить історичний опис міста та проілюстроване фотографіями. Книгу було видано з  нагоди 900-ліття Новгород –  Сіверського князівства. Декілька добірок цієї чудової книги зберігається у науковій бібліотеці та у фондах Новгород-Сіверського історико-культурного музею-заповідника ˮСлово о полку Ігоревімˮ, один екземпляр було представлено  в музейній експозиції.

Вже в зрілому віці Михайло Сергійович видав декілька  збірок  поезій, які він назвав ˮзапізнілою лірикоюˮ.  Основні  мотиви творів  – кохання, почуття патріотизму, любов до оточуючої природи та історії Сіверського краю.

Не стало Михайла Сергійовича 22 лютого 2011року.

 

 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

10 вересня – день народження Олександра Довженка

 

10 вересня виповнюється 128 років від дня народження нашого славного земляка, всесвітньовідомого режисера, творця українського кіномистецтва, класика світового кіно Олександра Петровича Довженка, ім’я якого житиме у віках, адже безцінним є його вклад у скарбницю української і світової культури, а його геніальні фільми є візитною карткою нашого національного кіно.

 

Ім’я Олександра Довженка відоме всім в Україні, відоме воно і за кордоном. Всі знають, що це геніальний кінорежисер, який створив власний  жанр поетичного кіно, тому Довженка називають першим поетом екрану.  Довженкові фільми «Земля», «Звенигора»  – найяскравіші приклади цього жанру. І жанр цей продовжує розвиватися. За Довженком пішли такі майстри кіно , як Сергій Параджанов зі своїм фільмом «Тіні забутих предків», Василь Миколайчук, Леонід Осика, Юрій Іллєнко та інші.

 

         Талант Олександра Довженка багатогранний: він поєднує у собі кінорежисера, письменника, художника , мислителя і громадського діяча. Він залишив по собі багату спадщину зі своїх фільмів, кіноповістей, оповідань, статей і виступів, художніх робіт. Його щоденникові записи  розкривають світогляд митця, його душевний стан, реалії доби радянського тоталітаризму.

 

Висловлювання Олександра Петровича стали афоризмами. Особливо актуальні  його цитати зі Щоденника часів Другої світової війни. «Україна в огні» повторилась у наш час. І тому так живо звучить голос Довженка з минулого століття на тлі сьогодення.

 

         «Світе мій, чому любов до свого народу є націоналізм?»

 

         «Горе, горе, чому ти так полюбило народ мій многостраждальний? Чого влізло в нашу історію, як гадина в серце…»

 

«Дійсність стала багато страшнішою за всяку, навіть позбавлену смаку, уяву.»

 

«Україна поруйнована, як ні одна країна в світі.»

 

«… Народу одпущено страждань такою мірою, такою новою небаченою мірою, про яку навіть і не підозрювало людство.»

 

І все ж хочеться вірити:  «Мірою життя залишається добро, а не зло, і любов, а не звіряча ненависть, інакше б не існувало б уже людства».

 

 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

12 вересня

1748 року народився Олексій Кирилович Розумовський (1748–1822) – син гетьмана України Кирила Григоровича Розумовського, державний діяч кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття, граф, міністр освіти (1810–1816), найзаможніший землевласник, що мав великі маєтності на Лівобережжі України, зокрема у Чернігівській губернії. З 1818 року жив у Почепі тодішньої Чернігівської губернії (тепер Брянська область, РФ), де й помер.

 

 
 
 
 

12 вересня

1988 року Чернігівський облвиконком прийняв рішення про передачу пам’ятки архітектури кінця ХVІІ – ХVІІІ ст. – Троїцько-Іллінського монастиря в Чернігові – для потреб православної церкви.

 

 
 
 
 

13 вересня

1860 року в с. Іваниця Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер – Парафіївської територіальної громади Прилуцького району) народився Олександр Васильович Дабіжа (1860–1899, – дипломат, історик, художник. Освіту здобув в Імператорському Олександрівському ліцеї, в числі трьох кращих учнів був направлений на службу в Міністерство закордонних справ. Дипломатичну службу починав у Мадриді, а потім служив секретарем дипломатичного агентства в Каїрі. Ще по закінченні ліцею Олександр Дабіжа з великим зацікавленням зайнявся вивченням історії України. Носій прізвища балканського шляхетного роду Котроманичів-Боснійських, відомого з ХІІ століття, молодий князь визнавав свою належність до України. Уклав і опублікував у 1886 році в журналі «Киевская старина» «Розпис роду Горленко...», а в 1887 році – статтю «Горленки (Нариси прилуцької старовини)», присвячену матері, яка належала до цього давнього козацько-старшинського роду. Багато часу Олександр Дабіжа провів і на успадкованому матір’ю хуторі Романівщина неподалік Ічні на Чернігівщині.

Захоплювався Олександр Дабіжа і живописом, був учнем відомого професора Премацці, отримував нагороди на багатьох виставках, де експонувалися його акварелі. Імператорська Академія художеств обрала його «Почетным вольным общником».

Через хворобу Олександру Дабіжі довелося перервати дипломатичну службу, повернутися в Росію. Помер 14 червня 1899 року. Похований у Ялті.

 

 

 
 
 
 
 
 
 
 
 

Справжня народна художниця

15 вересня 1877 року народилася художниця Олена Кульчицька - заслужена діячка мистецтв, народна художниця, авторка близько 8 000 творів різного жанру та техніки виконання.

 Живлячись з невичерпних джерел народного мистецтва, Олена Кульчицька створила численні художні праці, в яких прагнула правдиво відтворити характер, думки і мрії народу, його протест проти соціального і національного гноблення. В її гравюрах, офортах, акварелях і рисунках глядач знаходить образи народних героїв, сцени народного побуту і звичаїв, мальовничу красу народного одягу, народної архітектури і захоплюючі краєвиди рідної землі.

Подиву гідне те, що ця тендітна жінка була великим майстром у найрізноманітніших видах мистецтва: живопис, графіка, прикладне мистецтво, килимарство, кераміка, ковальство, ювелірна справа, художня емаль, оформлення книжок та підручників, проектування архітектурного декору, іконопис.

Як вчений-етнограф, музеєзнавець та мистецтвознавець, Олена Кульчицька зробила велику збірку акварелей, присвячених народній архітектурі західних земель України і видала чудові альбоми за цією тематикою про народний одяг західних регіонів України.

Мисткиня ніколи не зраджувала своїм принципам справжньої української інтелігентки, не втрачала свого патріотичного духу, твердо вірила у щасливе й вільне майбуття свого народу та рідної України. Цю віру, відданість обраній професії Олена Львівна передала і своїм учням.

Природа українських Карпат, традиції і легенди, життя і побут, свята і будні гуцулів оживають на ліногравюрах «На полонині», «Мелодія», «Ґазда», «Рубають ліс»  та ін.

У 1920-му році художниця створила галерею портретів українських письменників – Т.Шевченка, І.Котляревського, Г.Сковороди, Лесі Українки, І.Франка, М.Коцюбинського.

Твори Олени Кульчицької сьогодні – стежка з минулого у майбутнє. І не обірватися тій стежині, як не стертись із памʼяті її невмирущому мистецтву – гідній частинці із багатющої скарбниці нашої духовної культури.

 

 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Михайло Максимович та його поетичний переклад  «Слова о полку Ігоревім»

 

15 вересня  річниця від дня народження Михайла Максимовича – вченого-енциклопедиста  широкого діапазону, непересічної постаті «старого українця».

В експозиції Новгород-Сіверського історико-культурного музею-заповідника «Слово  о полку Ігоревім»  є оригінальне видання «Песнь о полку Игореве, переведенная на украинское наречие Михаилом Максимовичем» ( Киев, 1857).  Невеликого формату, 47 сторінок,  в картонній обкладинці.  В середині книги   автограф  М.Максимовича – лист до графині  Антонині Острозької, що датується  25 листопадом 1866 року.

Як демократ  і патріот Батьківщини, М.Максимович повертав народові забуті його скарби. Тому так скрупульозно він ставився  до аналізу  та коментування найкращих пам’яток минулого в тому числі й «Слова о полку Ігоревім», вбачаючи в ньому той щасливий випадок,  коли твір стає  цінним скарбом, джерелом у літературному процесі, документом історичної доби. Вчений вважав «Слово о полку Ігоревім» «лебединою піснею» Давньої Русі. Бачив пряму спорідненість з українським фольклором.

Михайло Максимович зробив перший повний український поетичний переклад пам’ятки в 1857  році. Високу оцінку його роботі дав  Т. Шевченко.  Дізнавшись про  те, що М. Максимович переклав «Слово» на живу українську мову,  в листі до свого приятеля, пише: «Поцілуй старого Максимовича за мене, та чому він не шле мені своє «Слово о полку Ігореві»?».

Незабаром поет отримує від Максимовича його переклад «Слова» з таким додатком: «Прийми оці книжиці моєї праці! Бач, і я на старості став віршовик і з письменного книжного Ігоря зробив співаку-українця».

 

 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

День народження Сонцепоклонника

17 вересня 1864 року народився письменник, класик української літератури, неперевершений майстер художнього слова Михайло Коцюбинський.

Дитячі та юнацькі роки  пройшли на Вінничині, а з 1898 року його життя пов’язане з Черніговом, коли, отримавши роботу в Чернігівській земській управі, Коцюбинський нарешті переїхав до міста над Десною. Спочатку обіймав посаду діловода, тимчасово завідував столом народної освіти та редагував «Земский сборник Черниговской губернии». У вересні 1900 влаштувався до міського статистичного бюро, де працював до 1911. У Чернігові зустрів і закохався у Віру Устимівну Дейшу, яка з часом вона стала його дружиною. Тут виросли їхні діти: Юрій, Оксана, Ірина, Роман. Щотижня у будинку письменника збирались творча інтелігенція  міста — літератори, художники, музиканти,  зокрема, відомі письменники Борис Грінченко,  Василь Блакитний ,  Микола Вороний, Михайло Жук та ін. Під час навчання в Чернігівській духовній семінарії ці «суботи» часто відвідував молодий Павло Тичина. Михайло Коцюбинський порадив Михайлові Грушевському вмістити його вірші в часописі «Літературно-науковий вістник» (1912).

У Чернігові написані найкращі твори М.Коцюбинського «Тіні забутих предків», «Що записано в книгу життя», «Сон», «Intermezzo» та інші.

Помер письменник 25 квітня 1913 року, похований на Болдиній горі у Чернігові.

 

 

 
 
 
 
 
 
 
 
 

Майстер дерев’яних візерунків

 

       В експозиції краєзнавчого відділу Новгород-Сіверського історико-культурного музею-заповідника «Слово о полку Ігоревім» є чудові   роботи різьбяра  по дереву Анатолія Іванькова.  З 1987 року  в фондах заповідника формується колекція   робіт майстра,  предметами якої неодноразово  захоплювались поціновувачі різьбярського мистецтва на виставках.

       Анатолій Іваньков  народився  18 вересня 1955 року в Новгороді-Сіверському.  Навчаючись у школі, зацікавився художньою різьбою по дереву. Захоплення різьбленням успадкував від свого діда Федора Сидоровича – самобутнього умільця – вироби якого зберігаються в фондах музею-заповідника.

В 1971 році вступив до професійно-технічного училища в Івано-Франкове Яворівського району Львівської області. Після закінчення отримав фахову спеціальність « Художня різьба по дереву». Повернувшись  в 1974 р. до рідного міста, працював в сувенірному цеху місцевого лісгоспу.  З 1979 р. доля пов’язала його зі школою №2, де майже 30 років викладав трудове навчання. Разом з А.Колошиним, стояв у витоках відродження чернігово-сіверського різьблення.

Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України  (1991), Заслужений майстер народної творчості України (2006), лауреат премії ім.  Данила Щербаківського  (2007).

А.Іваньков   брав участь у багатьох всеукраїнських та  обласних виставках. 

          В 2021  році  було видано  каталог  різьблення  з фондів  Новгород-Сіверського історико-культурного  музею-заповідника «Слово о полку Ігоревім» «Різьбяне диво Новгород-Сіверщини»  в якому  представлені  роботи  Анатолія Іванькова.

 

 

 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

 

 

 

Невтомний редактор літературного журналу

 

19 вересня 1937 року народився  Михась Ткач -  прозаїк,  багаторічний головний редактор журналу «Літературний Чернігів».

 

Після закінчення семирічки М. Ткач деякий час працював в колгоспі обліков­цем рільничої бригади, служив в армії. Демобілізувавшись, закінчив вечірню середню школу, Ніжинський технікум механізації і в 1964 році приїхав до Чернігова. Спочатку поглиблював свої знання в жанрі живопису самотужки, а згодом вступив до Московського університету мистецтв на факультет малюнка і живопису (заочно). Працював художником в історичному музеї імені В. Тарновського, будівельному тресті, після закінчення навчання в будівельному технікумі - майстром, виконробом, інженером-проектувальником. Розробляв проекти індивідуальних будинків. Видав технічну книгу "Ремонт і спорудження будинків на замовлення населення." Тоді ж з’явилися перші образки, новели. Дебютував у журналі "Вітчизна" у 1973 році оповіданням "Неспокій".

Перша книга прози "Сонячний полудень" побачила світ у видавництві "Молодь" у 1979 році.

На початку 90-х років ХХ століття М. Ткач був активним учасником заходів, спрямованих на утвердження нашої незалежності. Ініціював об'єднання місцевих літераторів і при підтримці товаришів по перу створив незалежну громадську організацію - літературну спілку "Чернігів" та заснував журнал "Літературний Чернігів", який редагує до сьогоднішнього дня.

У ці роки вийшли друком його повісті та оповідання ­"Святковий ранок", "Дике поле", "Гірка ягода калини", "Веселий Штанько", "Відлуння душі", "Багряні громи", «Осінні акорди», «На зламі століть», «Анюта». «Зимові сюрпризи», «Ласий ведмідь», «Спадок».

Член Національних спілок письменників та журналістів України. Заслужений працівник культури України. Лауреат Міжнародної премії імені Г.Сковороди та імені М.Гоголя та ін.

У 2005 році удостоєний звання лауреата премії ім. М.Коцюбинського за  книгу «Багряні громи».

 

 

 

                                                                               
 
 
 
                                                                             
 
 
 
 
 

Поет Придесення

 

20 вересня 1947 року в селі Смолині Чернігівського району на Чернігівщині народився Буденний Василь Йосипович – поет, журналіст, педагог.

Здобувши вищу філологічну освіту в Київсько­му педінституті імені    О.М. Горького, деякий час працював на освітянській ниві, а потім у музеї            М. М. Коцюбин­ського, де всерйоз і назавжди прилучився до справжньої літератури.

Тривалий час Василь Йосипович очолював обласне товариство книголю­бів. Робота на цьому терені дала йому багато: зустрічі з людьми, поїздки по Україні, знайомство із провідними майстрами слова.

Дебютував Василь Буденний у колективній збірці "Серце співає", а потім одна за одною з'являлися його поетичні книги: "Дарунки вересня", "Орбіта зернини", "Третє повернення", "Живиця жнивного тепла", "Моя ти, земле", "Сиве багаття", "Під сьомим небом", "На вістрі власного меча" та інші.

У кінці 80-х років поет перейшов на викладацьку роботу на кафедру української мови та літератури Чернігівського педагогічного інституту імені Т.Г. Шевченка, де й працював тривалий час.

В. Буденний є лауреатом кількох літературних премій.  У 1999 році удостоєний звання лауреата премії ім. М.Коцюбинського за книги серії “Осяяння”.

 

 

 
 
 
 
 

Знавець рідного краю

          Безцінний науковий спадок археологічних досліджень Подесення  залишив нащадкам Іван Федорович Іванченко – звичайний вчитель історії, невтомний пошуковець, що присвятив все своє життя  археологічним розвідкам та вивченню  минулого краю.

           Розуміючи вагоме значення археологічних знахідок  для дослідження історії Сіверщини, в середині 1990-х років передав значну частину своєї колекції до краєзнавчого  відділу Новгород-Сіверського історико-культурного музею-заповідника «Слово о полку Ігоревім».  Знаряддя праці, кераміка, крем’яні наконечники стріл,  зброя епох неоліту, бронзи та раннього слов’янства, представлені в  музейній експозиції,  викликають значний інтерес серед відвідувачів.

          Народився Іван Іванченко 20 вересня 1929 року в с. Савинках, Корюківського району Чернігівської області. В  молоді роки  працював  на шахті в м.Добропілля Донецької області підривником. Після трагічного випадку, вирішив змінити професію. В 1955 році закінчив Городнянську середню школу робітничої молоді, потім Харківський державний університет. З 1965 року – вчитель історії Смяцької середньої школи, згодом  – відмінник народної освіти, краєзнавець. Близько тридцяти  років  працював з дітьми, прищеплював їм любов до рідного краю.

          Зацікавленість минувшиною, спонукає вчителя до співпраці з науковцями – істориками та археологами.   Наприкінці 60-х – на початку 70-х років Іван Федорович  разом з вченими інституту археології  АН СРСР  бере  участь  у розкопках  слов’янських  поселень на території  Чернігівської  і Сумської областей.   Згодом, отримавши дозвіл на розкопки від  інституту археології АН УРСР, разом  з  учнями старшокласниками  започатковує обстеження  берегів Десни та її приток:  Судості, Зноби, Свиги, Смячки, Торкни, Роми, Сейму, Убеді.

          На згаданій  території виявлено понад 100 пунктів  з  численними унікальними археологічними знахідками. Методика вивчення  проста, але разом з тим  і найефективніша  – піші походи, що давали можливість не пропустити жодного зручного місця для поселення древньої людини.   Як виявилось не всі стоянки були вивчені  археологами і відображені в науковій  літературі.  Археологічні розвідки виявили чимало білих плям. Наприклад, про місцеве металургійне виробництво в VIII – X ст.ст. можна говорити на підставі  знайденого на правому березі  річки Рома, поблизу с. Леньків,  сопла, шлаків та ллячки  (пристрій для розливання металу). У всіх виявлених поселеннях зустрічається значна кількість  керамічних виробів різних  культур, на які посилаються  археологи з багатьох країн світу. 

           Значення археологічних пам’яток Новгород-Сіверщини  виходить далеко за межі історії краю. Їх вивчення стало важливим вкладом в історію східно-слов’янських народів.

          За ініціативою  Івана Іванченка в  с. Смяч було  створено музей, куди він передав  багато особистих  знахідок. Дослідник  вів активну громадську роботу,  листувався з  науковцями Академій Наук , очолював   місцеву  організацію товариства охорони пам’яток  історії і культури, часто виступав  з лекціями та  бесідами. Сумлінна праця Івана Федоровича відзначена багатьма нагородами.

Більша частина предметів  зібрана пошуковцем у Новгород - Сіверському,  Менському та Сосницькому  районах. Дослідження  І.Іванченка вийшли далеко за межі аматорства та стали справжньою школою археології.

 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Берегиня родинного затишку – Віра Коцюбинська

 

Кожен чоловік, думаючи про одруження, мріє бачити в дружині не лише домогосподарку, а й вірного друга, порадницю, однодумицю, спільницю у справах і всіх починаннях.
Саме такою дружиною для Михайла Михайловича Коцюбинського стала Віра Устимівна Дейша. У листі до неї, ще до нареченої, писав Коцюбинський: «Побажаю я нам долі тихої, погожої та роботящої, обопільного зрозуміння, поважання та пошанування, єдиної стежки й мети». Цією єдиною стежкою на ниві розвитку української культури і йшли вони пліч-о-пліч понад 17 років подружнього життя, відтоді, як 24 січня 1896 року взяли шлюб в одній з вінницьких церков.

Віра Дейша народилась 22 вересня 1863 року в м. Ржеві, колишньої Тверської губернії. Після смерті чоловіка у 1866 році  Юлія Степанівна Дейша з дітьми переїхала до Чернігова і оселилась у цьому древньому місті. Віра закінчила Чернігівську гімназію і деякий час працювала в жіночому духовному училищі, де викладала французьку мову, математику та каліграфію.

А потім було навчання в Петербурзі на вищих Бестужевських курсах на природничому факультеті, активне громадське життя, цікаве спілкування, яке посіяло в душі цієї дівчини бажання весь час бути у вирі подій, вносити свою частку в їх розвиток, прислужитися рідній культурі. З цим вона повертається до Чернігова і стає активною учасницею громадських організацій. Віра – член правління громадської бібліотеки, член української «Громади» та інших молодіжних гуртків.

У грудні 1894 року  Михайло Коцюбинський приїздить у Чернігів на запрошення В.Т.Андрієвського та Б.Грінченка і знайомиться  з Вірою Дейшею. І обоє з перших щирих слів, з першої хвилини розмови зрозуміли, що вони одне одному рідні, близькі. Віра стає нареченою, а згодом дружиною письменника. Що це дійсно були споріднені душі, свідчать слова Михайла Михайловича: «Я так звик до тебе, ні, це слабий вираз, краще – так поріднився з тобою, що ти мені потрібна як повітря, як вода».
Віра Устимівна взяла на свої плечі весь побут родини, створювала всі умови, аби чоловік міг спокійно працювати, а також мав можливість їздити на відпочинок, на лікування за кордон, тому що розуміла величезне значення його творчої праці для української культури. В домі завжди було затишно, вечори проводились за читанням або роялем. Сама господиня чудово грала, навчила музики і дочок. А коли в родині гостював М.В.Лисенко, то подарував Вірі Устимівні ноти, які і нині зберігаються у музеї М.Коцюбинського.

Не полишала дружина М.Коцюбинського і громадських справ. Вона разом з чоловіком брала участь у роботі громадської бібліотеки, музично-драматичного товариства, комісії з народної освіти, допомагала організовувати «Просвіту» і активно працює в ній. Її підпис на всіх зверненнях, вимогах, листах, які надсилалися з Чернігова в різні урядові інстанції. Віра Устимівна організовує літературно-музичні вечори для дітей, концерти і лекції від «Просвіти». А ще їй першій завжди читав свої твори Михайло Михайлович. В одному з листів з далекого о. Капрі він пише: «Досадно, що не можу тобі читати того, що написав, ти єдиний мій критик, якому я вірю і на смак якого покладаюсь».

І після смерті чоловіка Віра Устимівна не припиняє громадської роботи. Перша українська школа ім. Б.Грінченка була створена завдяки її старанням. Вся спадщина Михайла Михайловича збереглася теж турботами Віри Устимівни, бо вона передала її на збереження в музей В.Тарновського з умовою, щоб нічого і ніколи не вивозилось за межі Чернігова.
На жаль, ця мужня і прекрасна жінка дуже рано пішла з життя. Повертаючись з евакуації у 1921 році вона захворіла на тиф, і вже вдома в рідних стінах померла.

Похована поруч з Михайлом Михайловичем на Болдиній горі.

 

 

 

 
 
 
 
 
 

 

 

 

 

 

відкриття В Чернігові

Учительського інституту

 

З початком Першої світової війни із західних регіонів країни до Чернігова переїжджали державні установи, гімназії та інші навчальні заклади, окремі сім’ї. Усіх необхідно було достойно розмістити. У цей складний час губернське земство розпочинає клопотання про створення у місті учительського інституту. Дозвіл було надано розпорядженням Міністерства народної освіти від 16 травня 1916 року за № 3072. Так розпочався процес відкриття в Чернігові середнього навчального закладу, до якого зараховуватимуть лише чоловіків.

За місяць, 19 червня 1916 року, Цивільне відомство видало наказ за № 60 про призначення на службу директором Чернігівського учительського інституту О. П. Фльорова, а штатними викладачами російської мови та історії – С. І. Воробйова і П. К. Федоренка. Четверо викладачів – математики, природознавства, чистописання й закону Божого – працювали поза штатом. Новозаснований навчальний заклад не мав свого приміщення, а орендував шість кімнат у приватної особи. Тут розмістилися квартира директора, канцелярія, інститутське майно. Заняття відбувалися в орендованій кімнаті торговельної школи. На перший курс було зараховано двадцятьох двох студентів, які закінчили вищі початкові училища, учительські семінарії, чотирикласні міські школи, педкурси. Деякі з них уже працювали вчителями.

Матеріальне становище навчального закладу бажало кращого. О. П. Фльоров неодноразово звертався до Чернігівської губернської земської управи з проханням надати студентам грошову допомогу.

Заняття в інституті розпочалися 22 вересня 1916 року. До цього часу помітно покращилася його матеріальна база, з’явилося власне приміщення, удвічі збільшився книжковий фонд бібліотеки. У 1917 році в інституті було запроваджено викладання української мови й літератури, історії та географії України. Навесні 1918 року Чернігів захопили німці. У приміщенні інституту вони розмістили свою комендатуру. Заняття проводились у будинку духовної семінарії, а потім в одній зі шкіл міста.

Восени 1920 р. навчальний заклад трансформований у Чернігівський інститут народної освіти. Ректором обраний С. І. Воробйов. У 30-ті роки навчальний заклад був неодноразово реорганізований – в Інститут соціального виховання, педагогічний (1933), учительський (1935), об’єднаний учительський та педагогічний інститут (1939). У 1944 році відновив свою роботу як учительський, а за десять років отримав статус педагогічного. У 1961 році інституту присвоєно ім’я Т. Г. Шевченка. Відповідно до постанови Кабміну України від 13 березня 1998 року заклад став Чернігівським державним педагогічним університетом, з 8 січня 2010 р. – Чернігівським національним педагогічним університетом імені Т. Г. Шевченка. Відповідний указ підписав Президент України В. А. Ющенко. 4 жовтня 2017 року указом Президента України Петра Порошенка вишу присвоєно нову назву – Національний університет «Чернігівський колегіум» імені Т. Г.Шевченка.

У складі університету – Навчально-науковий інститут історії та соціогуманітарних дисциплін імені О. М. Лазаревського, Навчально-науковий інститут психології та соціальної роботи і п’ять факультетів: природничо-математичний; технологічний; фізичного виховання; дошкільної, початкової освіти і мистецтв; філологічний. Підготовка педагогічних працівників освітньо-кваліфікаційного рівня «Магістр» здійснюється на всіх факультетах університету. З 1992 року функціонує аспірантура з 12 спеціальностей, а з 1999 року – докторантура.

 

 

 
 
 
 
 
 
 
 

«Дивовижносовісний і щирий поет»

 

23 вересня (11 вересня за старим стилем) 1890 року в містечку Седнів, у сім’ї, що походила з козаків, народився український поет, перекладач, педагог Аркадій Васильович Казка (1890–1929). Батько поета був чоботарем, любив спів та музику, керував церковним хором. Привчав до цього і сина. У сім’ї було семеро дітей – три сини й чотири доньки.

Будучи ще учнем реального училища Аркадій Казка потоваришував із Павлом Тичиною. Вони разом навчалися, співали в хорі та жили при монастирі. Разом ходили на «суботи» до Михайла Коцюбинського. Саме в Чернігові Аркадій відчув себе українським поетом – не Сказкиным (як його записували діловоди), а Казкою.

Навчався в Київському комерційному інституті, який не закінчив через нестатки. Повернувся до Чернігова. Працював креслярем у Чернігівській земській управі, утримуючи трьох сестер і племінницю. Революцію 1917 року зустрів захоплено, відповідним настроєм пронизані вірші того періоду.

Разом із дружиною Ганною Павлівною Аркадій Казка вчителював у сільських школах на Київщині, після громадянської війни йому було присвоєно звання заслуженого вчителя УРСР.

У 1925 році поет із дружиною та двома синами виїхали до Одеси. Аркадій Казка продовжував учителювати, писав вірші, перекладав.

10 вересня 1929 року поета заарештували у справі так званої «Спілки визволення України» й відправили в одеську в’язницю. Не витримавши знущань слідчих, 23 вересня 1929 року Аркадій Казка покінчив життя самогубством.

Видати збірку свого друга мріяв Павло Тичина ще на початку 1960-х років. Хоча й тоді ім’я Казки, як і всіх убитих у справі СВУ, все ще було під забороною. Лише 1989 року у видавництві «Радянський письменник» вийшла книга віршів Аркадія Казки «Васильки».

Збірка творів «Васильки» – зразок високого поетичного мистецтва, що відображає настрої українського інтелігента, сина свого часу, який щиро оспівував революцію. Водночас поет служив своєму народові, і це йому не було пробачено.

У 2011 році в межах місцевого фестивалю «Седнівська осінь» відбулося відкриття пам’ятника Аркадію Казці у Седневі.

 

За матеріалами Чернігівської ОУНБ ім. В. Г. Короленка

 

 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Граф Григорій Милорадович – історик,

меценат, громадський діяч

 

Григорій Олександрович Милорадович народився 24 вересня 1839 року в Чернігові в сім'ї Олександра Григоровича Милорадовича та Софії Григорівни Туманської. Представник відомої аристократичної родини, громадський діяч, історик і генеалог. Меценат, колекціонер, граф. Значною мірою прислужився розвиткові історичних досліджень та краєзнавчого руху в Україні. 

Освіту здобув у Пажеському корпусі в Санкт-Петербурзі. Служив при імператорському дворі, в армії, учасник російсько-турецької війни 1877–1878 рр. Мировий посередник у Городнянському повіті Чернігівської губернії (1862–1865), чернігівський губернський предводитель дворянства (1890–1896). Член багатьох наукових товариств. Один із фундаторів Чернігівської губернської вченої архівної комісії та її голова (1896–1901, 1903–1904). Досліджував історію Лівобережної України, генеалогію та геральдику українського дворянства. Упорядник двотомної «Родословной книги Черниговского дворянства» (1901), численних нарисів з історії Любеча, бібліографічних покажчиків. Увів у науковий обіг комплекс документів та матеріалів XVII–XIX ст., які здебільшого походили з його фамільного архіву, – «Материалы для истории Южной Руси» (1858), «Акты фамилии Полуботок» (1889), «Материалы для истории Малороссии» (1890), «Любецкий архив графа Милорадовича, выпуск 1» (1898), «Любецкий синодик» (1902) та інші. 

Помер 13 серпня 1905 р. В Любечі, похований у крипті чернігівського Троїцького собору. 1919 р. у чернігівській оселі Григорія Милорадовича виник Музей поміщицького побуту та мистецтва, який 1925 року «розчинився» у зібранні об’єднаного Чернігвського державного музею.

 

За матеріалами Чернігівської ОУНБ ім. В. Г. Короленка

 

 

 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Травознай з Чернігівщини

 

24 вересня 1947 року у селі Курінь Бахмацького району на Чернігівщині народився Іван Просяник - письменник, краєзнавець, журналіст.

 

Освіту здобув у  Ніжинському державному педагогічному інституті імені М.В. Гоголя, викладачі якого та літературна студія дали йому прекрасний вишкіл, прищепили смак до високого слова, навчили розрізняти справжнє від підробки.

Працював у Сосницькій районній газеті "Патріот Батьківщини" кореспондентом, у Талалаївській "Трибуна хлібороба" ­завідувачем відділу листів, у Бахмацькій "Радянське село" - завідувачем відділу сільського господарства. А в 1989-90 роках був кореспондентом обласної молодіжки "Комсомольський гарт".

Першою серйозною зу­стріччю з читачем можна вважати вихід у видавництві "Радянський письменник" 1986 року книги оповідань "Коса на камінь". 1990 року – "Молодь" видрукувала нову його книгу "Чорна паморозь", скомпоновану з повістей.

У 1999 році часопис "Дзвін" опублікував роман І. Просяника "Свічка на шаленому вітрі", у 2000 році – роман-есе "Зело таємниче".

Варто згадати також і цикл казок "Русь незборима" , які протягом 1996-1999 років друкувалися у журналі "Барвінок".

Іван Просяник – автор кількох книг про цілющі властивості трав та національні звичаї і традиції «Скарбниця молодечої сили», «Українські предвічні вірування. Ключі від Раю-Ирію», «Змієборець», «Золота грамота».

У 2005 році удостоєний звання лауреата премії ім. М.Коцюбинського за книгу екологічних роздумів “Безкрилі береги”.

 

 

 
 
 
 
 
 
 
Картинка з кримськотатарського життя
28 вересня 1899 року М. Коцюбинський закінчив роботу на новелою «В путах шайтана». Відомо, що письменник кілька років працював у Криму на виноградниках і з великою цікавістю спостерігав за життям корінного населення Криму, робив багато записів у нотатнику, а згодом написав кілька чудових творів про Крим. «В путах шайтана» - один з них.
Твір призначався для публікації у збірці «В путах шайтана та інші оповідання» - першому із видань творів Коцюбинського, які здійснила Українсько-руська видавнича спілка у тому ж таки 1899 році.
Новела, або нарис, як означив це автор, в багатьох своїх аспектах традиційна – тут вельми ретельно, з мальовничою етнографічною колоритністю, часом навіть з виразними натуралістичними подробицями відтворено побутові картини кримськотатарського приморського села наприкінці ХІХ століття.
Етнографічна достовірність, виразність портретних та пейзажних штрихів не означена безпосередньо оповідачем, голос якого важливий, але вкрай ненав’язливий і ніби відсунутий на другий план, а подається крізь призму внутрішнього сприйняття персонажів, насамперед кримськотатарської дівчини Емене. 
Емене сягнула того віку, коли треба думати про заміжжя. Відтак згідно зі своїм статусом вона повинна, коли не зайнята роботою, сидіти вдома й не виходити за межі двору, а коли раптом має з’явитися гість чоловічої статі, про що звичайно сповіщає спеціальний вхідний дзвоник. зникати у своїй кімнаті чи принаймні, як доводиться потрапляти гостеві на очі (як-от при частуванні), запинатися чадрою. Необхідність дотримуватися суворих традиційних приписів та природні для юного віку поривання (цікавість до навколишнього світу, потреба в спілкуванні, мрійливість) вступають у конфлікт, який становить основу тієї емоційної напруги, яка надає епічному письму М. Коцюбинського і глибокої драматичної тривожності, і зворушливої ліричної схвильованості.
 
 
 
 

Назад

19 Серпня 2021 14:22